Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > З вами цього не трапиться

– Ти зможеш швидко подолати цю відстань? – запитав Вадим.

– Так, – відказала Рита не дуже впевнено.

– Тоді вперед!

Рука Рити смикнулася, і , наче песик на мотузку, вона понеслася за Вадимом.

Їм напереріз бігло два міліціонери. Вадиму вдалося збити одного з ніг, а другий, забарившись, зостався позаду. Вони вже сиділи в машині, коли його голова з’явилася у прорізі дверцят. Вадим із силою рвонув дверцята на себе, і міліціонер, вибалушивши очі, м’яко гепнувся на асфальт. Заревів мотор, і міліцейський „Жигуль” рвонув з місця.

Вони мчали так швидко, що все, що відбувалося, здавалося нереальним – машини так швидко не їздять! Рита зиркнула на спідометр: стрілка невпинно наближалася до позначки 180. „І це по наших дорогах!” В одному місці їх добряче труснуло, машина ледь не перекинулася. Вадим був змушений збавити швидкість. Рита так сильно втиснулася у сидіння, що здавалося, її тепер з нього не вирвати.

– Всім постам ДАІ! Всім постам ДАІ! – тріскотіла рація. – Негайно вжити заходів для затримання міліцейської машини номер 18-29 РМА…

Вадим напружено вдивлявся в каламутний світанок. З нього градом котився піт. За вікном змигнув покажчик: до міста залишалося п’ять кілометрів.

Невдовзі завиднівся пост ДАІ. Він маячів над дорогою, наче капітанський місток. Біля його підніжжя мурахами метушились люди. Вони вже розгорнули зубчасту стрічку, щоб проколоти шини і змусити машину зупинитися. Риті впав в око тлустий міліціонер, котрий незграбно розмахував руками. Усе, кінець перегонам! Їм не прорватись через міліцейський заслон!

Рита замружила очі, готова будь-якої миті почути свист повітря, що з силою рветься назовні з продірявлених шин, коли раптом Вадим різко крутнув кермо вліво, і машина, давши крен, невідомо яким чином, на двох колесах, проскочила по узбіччю.

– Вадику, ми розіб’ємося! – несамовито закричала Рита. Та вони вже неслися далі. Дорога стелилася попереду сірим залатаним рулоном. Позаду надривалися сирени. Біля посту ДАІ скупчилися машини. Одна з них наїхала на зубці стрічки і недоладно завмерла посеред дороги, загороджуючи проїзд. Її спотворені колеса нагадували ноги бегемота.

Здригаючись усім тілом, Рита пригорнулася до Вадима. Він заспокійливо поплескав її по плечі. Вони лише виграли час. Переслідування тривало.

Невдовзі втікачі в’їхали в місто. Воно ще не прокинулося. Вулиці були безлюдні, тільки деінде траплялися поодинокі перехожі. На одному з перехресть вони зачепили дебелого чоловіка, що неквапом переходив дорогу. Він сторчголов покотився по бруківці. Пройнята жахом, Рита озирнулася: навздогін машині, швидко-швидко віддаляючись, потрясала кулаком розкошлана постать зачепленого ними пішохода.

„Слава богу, обійшлося”, – полегшено зітхнула Рита.

– Відкрий бардачок, – звелів Вадим.

Рита слухняно виконала його наказ. На самісінькому дні бардачка лежав пістолет. Вадим сховав його у кишеню.

– Вадику, не треба, – благала Рита. – Тобі й без цього загрожує строк.

– Не бійся, – криво посміхнувся Вадим. – Якщо мені доведеться скористатися цією штукенцією, останню кулю я залишу собі. Один з моїх прадідів зогнив на Соловках. Не збираюся наслідувати його приклад.

Риту від цих слів затіпало, як у лихоманці.

Машина петляла по околицях міста, відчайдушно повискуючи гальмами на поворотах. Переслідувачів не було видно. Вони або безнадійно відстали, або втратили втікачів з виду.

Тієї миті, коли Рита подумки вже дякувала богу за те, що їм вдалося втекти, із провулку прямо на них несподівано вилетіла міліцейська машина. Поруч з водієм Рита побачила Толіка.

Вадим ледве встиг з силою вивернути кермо вліво, щоб не зіткнутися, і тієї ж хвилини почувся хряскіт фар – автомобіль врізався в ліхтарний стовп. Від різкого поштовху Рита боляче вдарилася головою об лобове скло.

– Тікаймо! Мерщій! – почула вона голос Вадима.

Він тягнув її за руку. Рита насилу вибралася з машини, і вони побігли. Позаду чувся тупіт ніг.

– Стій! Стрілятиму! – гукнув Толік.

На шляху виріс шістнадцятиповерховий будинок. Втікачі пірнули у під’їзд. На щастя, кабіна ліфта знаходилася на першому поверсі. Вони стрімко в неї заскочили. Вадим натиснув кнопку з позначкою „16”. Автоматичні двері зачинилися перед самісіньким носом у Толіка. Вони знову лише виграли час. Ліфт повільно піднімався.

– Що далі? – з тривогою в голосі запитала Рита. – Куди ми сховаємося?

– Сподіватимемося, що на даху на нас чекає вертоліт, – похмуро пожартував Вадим.

Вигляд він мав розгублений. Він відчував, що утнув дурницю, заскочивши в ліфт і взагалі у під’їзд. Тепер їх неодмінно спіймають.

– Рито, – Вадим узяв її обіруч. – Що б не трапилося, я хочу, щоб ти знала: я кохаю тебе. Я зрозумів це тієї самої миті, як побачив тебе вперше. Весь той час, що ти знаходилася на студії, мені було боляче думати про те, яка доля на тебе чекає. Усі ці дні я виношував плани, як визволити тебе. Ти звинуватила мене у боягузтві, та знай, що це не так. Я не боягуз. Тисячу разів я сам собі доводив це в Афгані. Просто в житті людини, яка довго дивилася в обличчя смерті, раптом настає мить, коли вона починає дорого цінувати своє життя. І тоді з’являється страх. Це ганебне почуття, особливо для того, хто в душі вважає себе героєм. Але ж боягуз не той, хто не відає страху, а той, кому не під силу його подолати. А подолати його найлегше тоді, коли тобі байдуже, живий ти чи мертвий. Так ось: мені тепер байдуже. Не знаю чому, але мені байдуже. Ти віриш мені?

Попередня
-= 43 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 2.


Останній коментар

  24.10.2013

не файно


Admin 11.07.2011

Вдалося відновити повний текст роману для читання з сайту.


Додати коментар