Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > З вами цього не трапиться

– А втім, я не це хотів сказати, – рука Вадима опустилася. – Мені дадуть років десять, не менше. Кому я буду потрібний через десять років?

Вадим гірко зітхнув.

– Мені, – тихо озвалася Рита.

Вона помітила, що очі Вадима заблищали. Він судорожно ковтнув і пильно подивився їй в очі.

– Отже, ти вважаєш, мені слід здатися?

Рита мимоволі відвела погляд. Що вона могла сказати? Що її налякали можливі десять років розлуки? Що в цю мить і її душа дала тріщину – адже можна втекти за кордон і розпочати там нове життя? Що вона любить його так сильно, що ладна пожертвувати всім на світі, аби тільки ніколи не розлучатися?

Рита дивилася у чорне провалля вікна, облямоване вигадливими портьєрами, і не поспішала порушувати тишу. Хіба могла вона давати поради? Вона – велике нерозумне дитя, яке ледь не поплатилося життям за свої наївні уявлення про той світ, у якому жило!

– Вибач, – мовив нарешті Вадим, так і не дочекавшись відповіді. – Схоже, я збираюся перекласти відповідальність за свої вчинки на твої плечі.

Він поставив келишок на стіл і, засунувши руки в кишені, похнюплений, відійшов до вікна.

Що він хотів почути? Що вона готова чекати як завгодно довго? Певно, що так. У будь-якому разі він мав глибоко розчарований вигляд.

– Вадиме, – тихо покликала Рита. – Йди-но сюди.

Якусь мить він вагався. Затим підійшов і опустився навколішки біля ліжка, на якому вона лежала.

– Поцілуй мене, – прошепотіла Рита, здоровою рукою обвиваючи його шию.

Їх уста злилися в поцілункові, і Рита відчула, що її хвилювання передається Вадимові. Проте за мить він рішуче відсторонився і хрипко мовив:

– Ні, не тепер. – Рвучко підвівшись, він повернувся до вікна. – Скоро розвидниться. Треба мерщій забиратися звідси.

Рита відчула, що зараз заплаче від образи. У таку мить він не мав права її відштовхувати!

І раптом, ніби на потвердження Вадимових слів, що слід поспішати, нічну тишу розпанахало віддалене завивання міліцейської сирени.

– Що це?! – вигукнув Вадим. – Звідкіля тут міліція?

Риту пройняв жах: як недоречно з’явився Толік!

Пролунало кілька пострілів. Вадим напружено вдивлявся у темряву. Відтак кинувся до Рити.

– Біля північної брами якесь сум’яття! Схоже, там міліція! Не можна гаяти ані хвилини! Ти здатна йти?

Кілька секунд Рита продовжувала лежати. Отже, Вадим таки вирішив тікати. Ну що ж, вона піде разом з ним.

За хвилину вони вже були на ґанку. Вадим побіг до трансформаторної будки. Рита ледве встигала за ним. Біля південної брами вона помітила кілька постатей, що рухалися в напрямку будинку.

У Вадима в руках невідь звідки з’явилася сокира. Кількох змахів було достатньо, аби перетворити трансформаторну будку на іскрометний факел. Тієї ж миті водночас згасли всі ліхтарі й лампи, і студію поглинув морок.

Почулися вигуки, в кількох місцях жовтими очима блимнули ручні ліхтарі. Вадим схопив Риту за руку і потягнув за собою. На жаль, місяць був саме уповні, і їх помітили.

Рита задихалася від швидкого бігу. Незабаром вона вже не могла ступити й кроку. Вадим схопив її на руки, і тієї ж миті їм в очі вдарило яскраве світло. Почувся вигук:

– Дивіться, він тягне дівчину! Ловіть його!

Вадим відштовхнув ногою тінь, що було накинулася на нього, і, дивом втримавши рівновагу, продовжив шалений біг.

Як хотілося Риті стати невагомою! Що завгодно, аби не чути надсадного гупання серця її коханого, ладного ось-ось вискочити з його грудей.

На якийсь час їм вдалося уникнути переслідування. Скориставшись із цього, Вадим видряпався на паркан і, підтягнувши Риту, разом з нею перевалився через огорожу. Знеструмлений дріт не став їм на заваді.

Вони впали у високий запилюжений бур’ян. Рита обома руками трималася за серце, яке, здавалось, не витримає й ось-ось розірветься. Поруч важко дихав Вадим.

– Ти можеш… залишитися… – Голос його переривався. – Їм… потрібен я…

– Ні, ні… я піду з тобою! – злякано затіпала головою Рита.

Вона боялася навіть подумати про те, щоб бодай на хвилину розлучитися з Вадимом. Була впевнена: якщо це трапиться, вони більше ніколи не зустрінуться.

– Тоді ходімо.

Вадим міцно стис Ритину руку. Риті здалося, що він полегшено зітхнув.

Вони рухалися уздовж бетонного паркану й чули розгублені голоси по той бік.

– Куди вони поділися?

– Допіру були тут.

Вадим вів Риту до північної брами.

– Куди ми йдемо? – дивувалася вона. – Адже там міліція.

Та Вадим мав свій розрахунок.

Коло брами стояло кілька міліцейських машин з розкритими навстіж дверцятами. Поблизу нікого не було. З того місця, де прикриті тінню огорожі причаїлися втікачі, до крайньої машини було метрів зо двадцять.

Попередня
-= 42 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 2.


Останній коментар

  24.10.2013

не файно


Admin 11.07.2011

Вдалося відновити повний текст роману для читання з сайту.


Додати коментар