Слава ЗСУ!

– З жоною, у спальні. Я прив’язав їх спинами одне до одного, щоб не розбіглися. Решта зачинені в підвалі.

Клекіт вирвався з грудей Володимира, і він, змахнувши сокирою, посунув на Вадима.

– Ти що, падло, забув з якого лайна тебе витягли?!

– Й у ще більше вкинули, – хрипко відказав Вадим.

Рита помітила, що він блідий, як крейда.

– Сволота невдячна! – шаленів Володимир – Хочеш вийти звідси чистеньким? Не вийде!

Садист метнув сокиру, і та з оглушливим брязкотом ковзнула по залізних дверях погреба зовсім поряд з Вадимом, який дивом встиг ухилитися. Тепер вони обоє були без зброї. Вадим прикипів до місця. Мабуть, вичікував, поки противник першим зробить випад.

Володимир роззирався довкола у пошуках підходящої зброї. Стіл з інструментами був далеко, і дорогу до нього перегородив Вадим. Сам він не поспішав скористатися ні сокирою, що лежала біля його ніг, ні залізним катівським причандаллям, до якого можна було легко дотягнутися рукою.

Наразі Володимир зупинив погляд на табуреті і, схопивши його за ніжку, з лютим гуком кинувся на Вадима.

Вони билися довго й запекло. Перевага в силі раз у раз переходила від одного до іншого. Кілька разів вони навалювалися на тапчан, і Рита щоразу жахалася: ось-ось її придушать!

Поки чоловіки билися, Рита намагалася вільною рукою розв’язати мотуззя, яке її тримало, але це було нелегкою справою. Врешті-решт їй все ж таки вдалося звільнитися. І вельми вчасно: Володимир саме притиснув Вадима до підлоги, і той з останніх сил стримував напір залізного кілка в руках ворога, який прагнув розчавити йому горло.

Не роздумуючи, Рита схопила з підлоги сокиру і з усього маху всадила її у набиту м’зами спину садиста.

Вона не відразу збагнула, що сталося. З невимовним жахом дивилася Рита на кров, що хлюпнула фонтаном з горла поверженого ворога. І тільки коли Володимир із моторошним бульканням випустив останній судорожний подих, Рита зрозуміла, що вбила людину. Мороз пробіг їй по спині. Все скінчилося, але радості вона не відчувала.

Вадим, скинувши із себе мертве тіло, витирав кров, що стікала йому на очі з пораненого чола.

– Що з тобою, Рито? – прошамкав він розбитим ротом.

Помітивши її відсутній погляд, мовив:

– Зрозуміло. Звичайний стан після того, як уб’єш вперше у житті. Це минеться, не картай себе. Ти вбила садиста, котрий замордував не одну нещасну жертву, не забувай про це. Шкода тільки, що не мені випало з ним розквитатися.

Вадим з ненавистю й огидою подивився на розпластане біля його ніг тіло.

– Еге, та ти ж поранена! – нараз похопився він.

Рита тільки тепер звернула увагу на те, що з глибокої різаної рани на її лівому плечі ще й досі точиться кров.

Вадим скинув із себе роздерту сорочку, відірвав рукав і перев’язав рану, а рештою лахмітини прикрив тремтячу Риту.

– Вибач, що не можу запропонувати фрак: від строю лишилися самі штани, – мовив він, намагаючись усміхнутися.

Однак Риті було не до жартів. Зуби її дрібно стукотіли, а перед очима пливли різнокольорові кола – давалася взнаки втрата крові. Вадим з тривогою спостерігав за нею.

– Кепські справи, – мовив він. – Потерпи трішки, зараз я щось вигадаю.

Він оглянув погріб у пошуках якогось одягу. В кутку лежала невідомо для чого занесена сюди стара ковдра. Вадим обережно загорнув у неї Риту.

– Ну що, лелечко, зігрілася?

Він підхопив Риту на скалічені руки і, похитуючись, став підніматися сходами.

– Потерпи трішки, – примовляв він. – Зараз в будинку знайдемо йод і що-небудь міцніше. Скоро тобі покращає.

Рита кволою рукою пестила його волосся і міцніше притискалася до неголеної, вкритої кривавою кіркою щоки.

ГЛАВА СІМНАДЦЯТА

Ще здалеку, наближаючись до будинку, Рита почула монотонні глухі удари, що линули неначе з-під землі.

– Що це? – стривожено запитала вона.

– Це Малюк з дівчатами, – спокійно пояснив Вадим. – Я замкнув їх у підвалі. Там дядя Боря зберігає спиртне. Вони, мабуть, добряче нажлуктились, ото й бісяться.

Після келишка коньяку, який Вадим змусив її випити, Рита відчула себе значно краще. Усі жахіття останніх днів відійшли на задній план. На передньому блідою плямою виступало зранене Вадимове обличчя. Чому він не підійде і не обніме її? Він має зажурений вигляд.

Рита лежала в ліжку на купі подушок. Поранена рука з майстерно накладеною Вадимом чистою пов’язкою покоїлася на ковдрі. Сам він сидів на стільці за п’ять кроків від неї і нервово тискав у руці кришталевий келишок.

– Ти хочеш мені щось сказати? – першою порушила мовчанку Рита, помітивши його нерішучі погляди. Вадим наче тільки цього й чекав.

– Ти мене зневажаєш? – запитав він приглушено. – Ти гадаєш, я боягуз?

– Як же я можу вважати тебе боягузом після того, як ти мене врятував! – простодушно здивувалася Рита.

Вадим з досадою махнув рукою.

– Не розмовляй зі мною так, начебто я маленький хлопчик. Я знаю, ти вважаєш, що я боягуз, тому що боюся піти в міліцію і відповісти по закону за свій вчинок. Чесно кажучи, тепер я шкодую, що все так склалося. Я маю на увазі той випадок з міліціонером. Та справа не в цьому. Я й так уже витратив по-дурному чималий шмат життя. Мені двадцять дев’ять, а все, що я бачив, це армія, полон, вбитий мент і ця гнила студія. Я міг би спокійнісінько жити деінде в Європі або Америці. Нас звільнив Міжнародний Червоний Хрест, отож був вибір. Один мій приятель мешкає зараз у Нью-Йорку. Одружився, має свою справу, словом – процвітає. А я… Я обрав собі ось це, – Вадим обвів рукою із затиснутим в ній келишком кімнату з вишуканими меблями, пухнастими килимами, дорогими драпірованими портьєрами і безліччю дзеркал. Рита навіть не знала, кому вона належить. Можливо, одна з кімнат Міледі.