Слава ЗСУ!

До обідньої перерви лишалося ще хвилин сорок. Співробітниці здивовано підвели голови.

– Дівчата! Після обіду мене не чекайте!

– Щось трапилося?

– Завтра розповім, – і кімната пропала за нею, потім ліфт, будинок.

По дорозі додому купила величезний букет бузку – попросила скласти з різноколірних гілочок. Здавалося, не вона його несла – він її змушував поспішати за собою, ледь торкаючись землі. У сумці запахчувалися у пакуночках урюк, родзинки, чорнослив, поторохкували горіхи. Це щоб йому зробити замішану на меді живильну суміш – хай додасть сили! Дурна, ох дурна! Пригощала його вчора вином! Пробач, милий, рідний, чудо моє незбагненне. Ці умільці ескулапи – спасибі їм за все, – але до душі їм – зась! Адже наші душі – це ми! До душі їм – зась, хіба що, колись, а може, й ніколи! Мій дотик, слово моє, жилочка моя кожна – я тебе одволодаю, ти й не зчуєшся, як усе стане добре. Що вони тямлять про нас? Хочуть тебе приживити до мене? Тільки тіло твоє знеможене бачили. Ходили біля нього, висвічували, шприцювали, настроювали під свої маніпулятори, мудрі схеми і приписи. Ох і вдячна ж я їм, а ще більше хочу віддячити, щоб затямили! Хай начуваються – складатиму їм звіти! А потім підемо до них разом, і ти поговориш з ними сам, як ти це вмієш із самовпевненими мудрагелями. Розтовкмачиш їм про рецептики щастя для людства! Посміємося!

Вона тулилася вряди-годи обличчям до букета, й кожне суцвіття було вже замовлене і раз, і вдруге, а слів їй не бракувало, доки й у парадне своє увійшла. Боялася спинити їх потік, щоб не відринули осторонь, і, відчиняючи двері квартири, тріумфуючи побачила, як знялися вони й розтеклись умить вусебіч...

У великій кімнаті його не було, й вона крутнулася до дверей, перейшла передпокоєм і – букет перед себе – зайшла до спальні.

Чоловік спочивав на ліжку. Розважлива остуда пригасила її захват: налетіла на нього отакою вітрогонкою! Нестримно захотілося звести довкола нього мур зі своєї ласкавості й теплоти. Нишком вийшла, на кухні підрізала гілочки й поставила в найкращу вазу. Тамуючи в собі радісний передзвін, устиджаючи його, тихцем прочинила двері до спальні й поставила букет. Навіть не глянула на чоловіка, щоб не сполохати поглядом його сну. Тільки, виходячи, озирнулася на нього. Щось стурбувало її. Подивилася на тумбочку, куди поставила квіти і зауважила там товстий зошит у темно-синій палітурці. Його щоденник! Ніби злинув серпанок із її очей і знову повернулася здатність бачити ясно. Чоловік лежав на ліжку в костюмі, руки простягнуті вздовж тіла, обличчя воскове й безживне.

Ще не вірячи до кінця в те, що сталося, наблизилася до ліжка й змертвілими руками взяла зошита. Між сторінками, після останнього запису, зробленого ним два роки тому, лежала, вкладена нею ще тоді, телеграма, яка сповіщала про його смерть.