Слава ЗСУ!

– Після аварії кількох потерпілих, власне, загиблих привезли до нашого інституту. Бачте, ми працюємо над проблемами повернення до життя з-поза реанімаційного стану. Тобто після тривалої зупинки серця. Ви, можливо, пам\'ятаєте, що у таких випадках найбільша проблема – зберегти мозок. Адже, як вважалось, за кілька хвилин він одмирає. У випадку з вашим чоловіком зайшло далеко за цю межу. Наші хірурги здійснили справжнє чудо, повернувши його до життя. Потім він потрапив до мене...

– І ці два роки пробув у лікарні?

– Так.

– Чому ж мені не повідомили?!

– Не все так просто. Перший місяць важко було сподіватися, що йому вдасться видряпатися. У нас не було впевненості, що його врятовано. Не наважилися завдавати вам додаткових потрясінь...

– Та ж він мій чоловік!

– Я вас розумію. Але збагніть, що з півроку навіть поворухнутися без допомоги не міг. Уперше самотуж звівся з ліжка близько восьми місяців тому. Та навіть коли його фізичний стан більше не викликав побоювань, він, хоч як це гірко звучить, не існував як особа. Лишалося найскладніше – відновити розумову діяльність. Довелося починати з найпростіших рефлексій. Таких, наприклад, як жування й ковтання їжі... Втім, це зайві подробиці...

– Ні, ні, розказуйте все, я хочу знати! – вона прагнула тільки одного: здаватися спокійною, щоб цей лікар нічого не втаїв.

– Далі він почав учитися говорити. Повірте, \"вчитися\" не перебільшення: від перших звуків до слів, як дитина.

– Чому ж і тоді про мене не згадали? Хіба присутність рідної людини зашкодила б йому?

– Звичайно, звичайно... Ми про це не раз думали. Тільки річ у тім, що не признав би він у вас рідну людину.

– Не розумію...

– Його інтелект зміцнів, закріпилася здатність асоціативно мислити, абстрагувати, ну й таке інше. Навіть самі по собі відновилися вміння читати й писати. Тільки от пам’ять так і не повернулася до нього. Навіть багато що з новонабутого він забуває через кілька годин, або днів.

Він замовк, знову потягнувся за сигаретою, і з того, як брав її з пачки (пальці зірвалися з фільтра, і він дражливо струснув коробочкою, щоб легше видобути), вона раптом зрозуміла, що цій людині розмова з нею теж нелегко дається. За що вболівав? За успіх свого експерименту чи за її чоловіка?

А її співрозмовник тим часом обвів довкола поглядом:

– У такий день хочеться говорити виключно про приємне. Зрештою, мені здається, ми саме так і робимо, хоч барви нашої розмови дещо й смутні.

– Ви почали про його пам’ять...

– Атож, – він скрушно пахнув димом, і щойно потеплілий голос його знову забринів по-діловому: – Його пам’ять для нас тепер – об’єкт найбільшої турботи. Все, на що здатна нині наука, ми зробили. Лишається чекати на сприяння матінки-природи.

— Тобто, може статися, він так і житиме – без пам’яті?

– Потрібен час і велике терпіння в догляді за ним. Віднедавна в поведінці вашого чоловіка ми помітили прагнення перемін, йому нібито чогось бракувало. Вочевидь, лікарняні умови стали обтяжливими для нього. Тим-то ми й вирішили, що сімейне середовище на нинішньому етапі лікування може краще посприяти одужанню. В гіпнотичному стані йому навіяли, що був у відрядженні, занедужав і, як наслідок, виникли тимчасові прогалини в пам’яті. Але, загалом здоровий і повертається з лікарні додому.