Слава ЗСУ!

Одначе ніхто ще не встиг зауважити її незвичного піднесення й поспитати про причину, як задзвонив телефон. Кинулась до нього, сподіваючись почути голос чоловіка, наперед пожиткуючи розмову, як маленьке свято. А вже потім – здивовані запитання, розширені очі й поздоровлення, після яких робочий день, звичайно, піде для усіх шкереберть.

Телефонували й справді їй, але хтось чужий, якийсь чоловік у службових справах. Вочевидь, приїжджий, бо попросив зустрітися з ним у вестибулі. Нічого не скажеш, ґречне прохання стосовно жінки. Видно, з тих, що прагнуть наперед заручитися підтримкою або \"прозондувати\" питання сам на сам з причетними до його вирішення. Так недоречно з’явився цей прохач! Але сьогодні не могла комусь у чому-небудь відмовити. Поспішила донизу, щоб скоріше спекатися його, кинувши на ходу:

– Якщо мене питатимуть по телефону, через кілька хвилин повернуся.

У вестибулі до неї підійшов невисокий, повнявий незнайомець із чемною посмішкою, привітався й назвався, та його ім’я тут-таки звіялося їй з пам’яті, щойно дізналася, що він – лікар її чоловіка.

– Чи не поговорити б нам у тому симпатичному скверику поблизу? – запропонував.

Вона погодилася. Мовчки йшла поруч нього, не чуючи його міркувань про ранню цьогорічну весну, і вмовляла себе: щоб не повідомив їй, істерики з нею не повинно трапитись.

Присіли на лавці, він вийняв цигарки, спокійним порухом припалив і в тому ж зичливому тоні, який витримував із першої хвилини зустрічі, сказав, заглядаючи їй просто в очі:

– Дуже добре розумію, в якому ви тепер стані, – і усміхнувся. – Відчуваю його навіть своїми біострумами. Розмова у нас буде непроста, давайте зразу домовимося: зайве не хвилюватися.

Він помовчав, а вона відчула, як її тіло пішло морозом і не стало снаги навіть дихати, не те що хвилюватись.

– Учора ви зазнали неабиякого потрясіння – ваш чоловік, як то мовиться, воскрес із мертвих, – він усміхнувся ще приязніше. – Щиро радію за вас. Маю на це деяке право, бо ми з вашим чоловіком – добрі друзі.

Здивовано глянула на нього – не пам’ятала такого обличчя серед чоловікових приятелів.

– Ось уже майже два роки, – пояснив.

Ну, звичайно ж, він його лікар!

– Я вам усе докладно розповім. І ми з вами про все порадимося. Але спочатку, даруйте таку нескромність, розкажіть про свою зустріч із чоловіком. Для мене це вкрай важливо. Як він поводився, що вам упало в око – до дрібниць, будь ласка.

І вона, неначе справді на прийомі в лікаря, сподіваючись на рецепт проти тяжкої недуги, розповіла про все, що його цікавило. А він слухав надзвичайно уважно, заохочуючи тим до щирості.

– Ви повелися щонайкраще у такій несподіваній і психологічно складній ситуації, – похвалив її, коли завершила свою оповідь. – Як лікар дуже вдячний вам. Але скажіть: нічого не могло навести його у ваших розмовах на здогад про власну загибель?

Вона зважила ще раз і похитала заперечливо головою.

– Тепер ваша черга розпитувати.

– Що з ним сталося? Де він був ці роки? Я ж його поховала...

– Розповім. Тільки цур: ми ж домовилися – будьмо спокійні. Нічого страшного в усій цій історії немає.