Слава ЗСУ!

— Отак буде найкраще,— сказав Gran Maestro.— Ми тим часом перегрупуємо свої лави.

— Ну, а ви самі як живете?

— Препогано,— відповів Gran Maestro.— Знижений кров'яний тиск, виразка шлунка і борги.

— Але ви не розкисаєте?

— Ніколи. Я дуже люблю свою роботу, мені доводиться мати справу з цікавими, незвичайними людьми. Цього року понаїхало повно бельгійців. Їх тут як сарани. Раніш до нас приїздило багато німців. Як це сказав Цезар? «I найхоробріші з них були бельги». Але аж ніяк не найелегантніші. Правда?

— В Брюсселі, я бачив, вони одягаються пристойно,— сказав полковник.— Сита, весела столиця. Безтурботні вони люди.

— От би нам повоювати в давнину у Фландрії.

— В давнину нас не було на світі,— сказав полковник. — Тому ми й не могли там воювати.

— Шкода, що ми не воювали за часів кондотьєрів: тоді досить було перехитрити ворога, і він здавався. Ви б придумували різні хитрощі, а я передавав би ваші накази.

— Спершу довелося б захопити кілька міст, щоб залякати противника нашими хитрощами.

— А коли б ті міста надумали опиратися, ми б їх пограбували, — сказав Gran Maestro.— Які б міста ми захопили?

— Тільки не Венецію,— сказав полковник.— Я захопив би Віченцу, Бергамо та Верону. Можливо, спершу Верону чи Бергамо.

— Мало. Треба захопити ще два міста.

— Ваша правда,— сказав полковник. Тепер він знову став генералом і страшенно тішився.— Я думаю, що Брешію можна залишити у себе в тилу. Вона й так здасться.

— Ну, а як ваше здоров'я, Найдостойніший? — спитав Gran Maestro; він розумів, що захоплення міст заважке для нього діло.

Він почував себе як удома в Тревізо, в маленькому будиночку на березі бистроводої річки, під старими мурами. Швидка течія ворушила водорості, а під ними ховалася риба і виринала в присмерку, коли на воду сідала мошва. Він почував себе як удома і на війні, коли в бою брало участь не більше роти; тоді він розумівся на операції не гірше, ніж на опорядженні малої банкетної зали, та й великої теж.

А коли полковник знову став генералом і починав орудувати поняттями, так само незрозумілими для метрдотеля, як інтеграли для людини, що знає тільки арифметику, — тоді він почував себе ні в сих ні в тих, якимсь осиротілим і всіляко намагався повернути полковника до тих часів, коли той був іще лейтенантом, а сам він — сержантом.

— А як би ви вчинили з Мантуєю?— спитав полковник.

— Не знаю. Мені ж не відомо, з ким ви воюєте та які сили у вас і у них.

— Ви ж самі сказали, що ми кондотьєри і базуємось тут, у Венеції, або в Падуї.

— Полковнику,— мовив Gran Maestro цілком відверто. — Сказати правду, я анічогісінько не знаю про кондотьєрів. Ані про те, як вони воювали. Я ж тільки сказав, що й за тих часів хотів би воювати під вашим командуванням.

— Ті часи минули й ніколи більше не вернуться, — відповів полковник, і чари розвіялись.

«Які там ще в біса чари! — подумав полковник. — Хай тобі чорт, — сказав він сам до себе.— Годі дуріти, візьмись за розум, адже тобі вже півсотні років».

— Ще чарочку карпано, — запропонував він.

— Дозвольте відмовитись. У мене ж виразка.

— Авжеж, авжеж. Гей, Джорджо, чи як вас там! Іще чарку сухого мартіні. Secco, molto secco e doppio20.

«Руйнувати чарівні замки — не моє ремесло,— думав він.— Моє ремесло — вбивати озброєних солдатів. Чарівний замок мусить перетворитися на фортецю, щоб я став його нищити. Але ж ми вбивали не тільки озброєних солдатів. Годі, руйнівнику замків, замовкни!»

— Gran Maestro,— озвався він.— Ви й далі Gran Maestro, і під три чорти всіх отих кондотьєрів.

— Вони давно вже там, Найдостойніший.

— Атож,— відказав полковник.

Та чарівний замок все-таки завалився.

— Побачимося за вечерею, — сказав полковник. — Що там у вас є добренького?

— Все, що хочте, а чого нема, дістанемо.

— Свіжа спаржа знайдеться?

— Ви ж знаєте, що для неї ще зарано. її привозять у квітні, з Бассано.

— Гаразд,— сказав полковник. — Тоді придумайте що-небудь самі. Я їстиму все, що подадуть.

— Ви будете самі?

— Ні, нас двоє. Коли зачиняється ваше бістро?

— Обід вам подадуть, хоч коли б ви прийшли.

— Я прийду вчасно, — сказав полковник. — До побачення, Gran Maestro,— він усміхнувся й простяг Gran Maestro скалічену руку.

— До побачення, Найдостойніший,— відказав Gran Maestro, і чарівний замок постав знову, неначе й не був зруйнований.

Та все ж чогось бракувало, і полковник відчував це; він подумав: «I чом я такий виродок, чому не можу зректися отого клятого військового ремесла і бути лагідним та добрим, яким мені хочеться бути.