Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > За річкою, в затінку дерев

— Для мене теж нема нічого смачнішого, ніж ці жирні качки з-за залізної завіси. Вони летять через неозорі лани Дунайської рівнини. Тут, у нас, качки роблять короткі перельоти, але прилітають сюди завжди тим самим шляхом, від тих часів, коли ще й рушниць не було.

— Я нічого не тямлю у мисливстві,— сказав коридорний.— Ми надто бідні для цього.

— Але ж у Венето полюють і незаможні люди.

— Так. Звідти цілу ніч долинає стрілянина. Та ми ще бідніші за них. Бідніші, ніж ви можете собі уявити, полковнику.

— Чого ж, дуже добре можу уявити.

— Ну, не знаю,— сказав коридорний.— Жінка навіть пір'я зібрала. Вона просила подякувати вам.

— Якщо післязавтра нам пощастить, ми настріляємо багато качок. Великих селезнів з зеленими головами. Скажіть дружині: якщо нам пощастить, вона матиме дуже смачних качок — жирних, як кабанці, — вони добре відпаслися у росіян,— і з гарним пір'ям.

— А як ви ставитесь до росіян, полковнику, якщо це не секрет?

— Кажуть, це наш майбутній противник. Тож мені як солдату, можливо, доведеться з ними воювати. Проте вони мені дуже подобаються, я не знаю людей кращих і таких схожих на нас.

— Мені не пощастило з ними зустрічатися.

— Нічого, ще колись зустрінетесь. Хіба що вельмишановний Паччарді зупинить їх на річці П'яве, хоч вона вже й висихає. Її всю поглинають гідростанції. А може, вельмишановний Паччарді захоче битися з ними. Та я не думаю, що битва триватиме дуже довго.

— А я навіть не знаю, хто він такий, цей вельмишановний Паччарді.

— Зате я знаю. А тепер попросіть подзвонити до «Гаррі», може, графиня вже прийшла. А як ні, хай іще раз подзвонять їй додому.

Полковник ковтнув суміші, що приготував йому Арнольдо, коридорний із скляним оком. Пити йому не хотілося, і він знав, що це йому вадить.

Але він пив уперто, як дикий кабан, уперто, як робив усе в житті, і коли він ішов до відчиненого вікна, хода його нагадувала котячу, хоч це був уже досить старий кіт; він подивився на Великий канал, що брався сірою барвою, наче його намалював Дега в один із своїх найсіріших днів.

— Велике спасибі вам, Арнольдо,— сказав полковник. Той розмовляв по телефону і тільки кивнув, мигнувши приязно своїм скляним оком.

«Шкода, що йому довелося вставити скляне око,— думав полковник.— Шкода, що я люблю тільки тих, хто воював і був скалічений.

I з-поміж інших є славні люди, я добре ставлюся до них і навіть симпатизую декому, проте по-справжньому люблю тільки тих, хто був там і зазнав кари, яка належить усім, хто пробув там досить довго.

Авжеж, кожен каліка може мене обдурити,— думав він, допиваючи суміш, якої йому не хотілося пити.— Перший-ліпший сучий син, якщо тільки йому добряче перепало,— а кому ж не перепало з тих, хто там довго пробув? От таких я люблю.

Так,— підтвердила інша, краща риса його вдачі.— Таких ти любиш.

А навіщо це мені? — думав полковник. — Навіщо мені когось любити? Краще натішитися наостанку.

Але й тішитися,— казала найкраща риса його вдачі,— ти не зможеш не люблячи.

Гаразд, гаразд, от я й люблю, як найпослідущий сучий син», — сказав полковник, але не вголос.

А вголос він мовив:

— Ну як, додзвонились Арнольдо?

— Чіпріані ще не вернувся,— відказав коридорний. — Його чекають кожної хвилини, тож я не вішаю трубки.

— Дарма, — сказав полковник. — Доповідайте, хто там є, і не будемо гаяти часу. Я хочу точно знати, хто там тепер є.

Арнольдо щось півголосом промовив у трубку. Потім прикрив її рукою:

— Я розмовляю з Етторе. Він каже, що барона Альваріто ще нема. Граф Андреа там, він добряче напідпитку, але, каже Етторе, він іще може скласти вам компанію. Там усі дами, що звичайно бувають після обіду, ваша знайома грецька княжна і ще кілька чоловік, яких ви не знаєте. Ну, й ще ота шушваль з американського консульства, — вони сидять там з обіду.

— Хай він подзвонить, коли ця шушваль піде геть, — тоді я прийду.

Арнольдо щось проказав у трубку і повернувся до полковника, який задивився на баню Догани.

— Етторе каже, що він би їх витурив, але боїться, щоб Чіпріані не розсердився.

— Скажіть, хай їх не чіпає. Їм же сьогодні не треба працювати, тож чому б їм не напитися, як усім порядним людям? Та я не хочу їх бачити.

— Етторе обіцяє подзвонити. Він думає, що скоро вони самі здадуть позиції.

— Подякуйте йому, — сказав полковник.

Він стежив, як гондола поволі пливе каналом, проти вітру, і думав, що американців не так-то легко зрушити з місця, коли вони п'ють. «Я ж розумію, їм тоскно. I в цьому місті також. Їм тут дуже тоскно. Тут холодно, платять їм не дуже щедро, а паливо коштує дорого. Жінки їхні тримаються мужньо, вони вдають, ніби живуть не у Венеції, а у себе в Кіокаці, штат Айова, а діти вже торохтять по-італійському, наче маленькі венеціанці. Та сьогодні, Джеку, тобі не хочеться розглядати аматорські фотографії. Сьогодні обійдемося без аматорських фото, без напівп'яних звірянь, докучливих умовлянь випити чарку і буденної нудоти консульського побуту».

Попередня
-= 18 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!