Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > За річкою, в затінку дерев

— Ні, Арнольдо, щось я сьогодні не хочу ні другого, ні третього, ні четвертого віце-консулів.

— У консульстві є і дуже приємні люди.

— Так,— сказав полковник.— У дев'ятсот вісімнадцятому тут був з біса симпатичний консул. Його всі любили. Не пригадую, як його прізвище.

— Ви любите заглиблюватися в минуле, полковнику.

— У таке з біса далеке, що аж смішно.

— Невже ви пам'ятаєте все, що було колись?

— Все,— відповів полковник.— Його прізвище було Керрол.

— Я чув про нього.

— Вас тоді ще й на світі не було.

— Невже ви гадаєте, полковнику, що треба народитися в певний час, щоб знати все, що тут відбувається?

— Ваша правда. Та хіба тут кожному відомо, що відбувається в місті?

— Не кожному. Але майже всім,— сказав коридорний. — Бо простирала ж мусить хтось міняти і мусить хтось прати... Певна річ, ідеться не про такі готелі, як, приміром, наш.

— Мені, бувало, добре велося й без ваших простирал.

— Ще б пак! Але гондольєри — хоч вони й дуже товариські люди і, як на мене, найпорядніші у нас — люблять поплескати язиком.

— Цілком природно.

— Потім священики. Вони ніколи не порушують таємниці сповіді, але ж і в них іноді сверблять язики.

— Авжеж.

— А їхні економки теж люблять перемовитися одна з одною.

— Це їхнє право.

— I, нарешті, офіціанти. Всі розмовляють за столами так, наче офіціант — глухонімий. Взагалі офіціанти не мають звички підслуховувати. Але ж вуха собі не заткнеш! I між нами теж ідуть усілякі розмови, — звичайно, не в такому готелі, як оцей... I так далі.

— Тепер мені зрозуміло.

— Не кажучи вже про перукарів!

— Які новини на Ріальто?

— Дізнаєтесь у «Гаррі»,— крім того, що кажуть про вас.

— А що, й про мене йде поговір?

— Всі знають про все.

— Що ж, це тільки робить мені честь.

— Дехто не розуміє тієї історії з Торчелло.

— Хай мене чорти вхоплять, коли я сам щось розумію!

— А скільки вам років, полковнику, пробачте за цікавість?

— П'ятдесят та ще один. Чого ж ви не спитали в портьє? Я завжди заповнюю картку для квестури21.

— Я хотів почути від вас самих і привітати.

— Про що це ви? Не розумію.

— Дозвольте все-таки вас привітати.

— З чим?

— З тим, що вас люблять у цьому місті.

— Дякую. Оце приємно чути!

Раптом задзвонив телефон.

— Я візьму трубку,— сказав полковник і почув голос Етторе:

— Хто говорить?

— Полковник Кантуелл.

— Противник відступив, полковнику.

— Куди ж він подався?

— У напрямку П'яцци.

— Добре. Я зараз прийду.

— Приготувати вам столик?

— В кутку, — сказав полковник і поклав трубку. — Я йду до «Гаррі».

— Щасливого вам полювання.

— Полювати я буду на качок післязавтра вранці в bottle22 на болоті.

— Ну й холоднеча ж там буде!

— Та мабуть, — сказав полковник, одягнув плащ і глянув на себе в дзеркало, натягаючи кашкета. — Ну й потвора! — сказав він зображенню в дзеркалі. — Ви коли-небудь бачили таке потворне обличчя?

— Так, — відказав Арнольдо. — Щоранку, коли голюся.

— Обом нам краще голитися в темряві, — кинув полковник, виходячи.

Розділ IX

Коли полковник Кантуелл переступив поріг готелю «Грітті-палас», сонце вже сідало. На тому боці майдану ще було сонячно, але там віяв холодний вітер, і гондольєри поховалися під мурами «Грітті», пожертвувавши останнім денним теплом.

Відзначивши це про себе, полковник звернув праворуч, до рогу брукованої вулиці, яка теж звертала праворуч. Там він спинився, щоб подивитись на церкву Санта-Маріядель-Джільйо.

«Яка гарна міцна споруда, і водночас вона ніби ось-ось злетить у повітря. Ніколи не думав, що маленька церква може бути схожа на Р-4723. Треба довідатись, коли вона збудована і хто її збудував. Хай йому біс, чом я не можу все життя блукати цим містом? Усе життя? — подумав він.— Сміх, та й годі! Померти можна зо сміху. Луснути зо сміху... Облиш! — сказав він до себе.— Напівжива шкапина далеко не забіжить.

До того ж, — думав він, роздивляючись вітрини, повз які проходив (charcuterie24 з сирами пармезан, окостами з Сан-Данієле, ковбасками alla cacciatora25, пляшками доброго шотландського віскі і справжнього джину «Гордон»; точильної майстерні; крамнички антиквара із старовинними меблями, гравюрами й картами; поганенького ресторану, пишно оздобленого під розкішний), а потім, підходячи до першого містка через канал, де йому треба було зійти по східцях, — я не так уже й погано себе почуваю. От тільки цей шум у вухах. Пам'ятаю, коли він уперше з'явився, я подумав, що то сюрчать цикади. Мені не хотілося питати в молодого Лаурі, і все ж таки я спитав. Він відказав: «Ні, генерале, не чути ні цвіркунів, ні цикад. Ніч зовсім тиха, і чутно тільки те, що й завжди».

Попередня
-= 19 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!