Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > За річкою, в затінку дерев

Потім, піднімаючися східцями, він відчув біль, а спускаючися з мосту, побачив двох гарненьких дівчат. Вони були вродливі й одягнені вбого, але з природженою елегантністю; дівчата про щось жваво балакали, а вітер куйовдив їхнє волосся, коли вони збігали по сходинках на довгих, струнких, як у всіх венеціанок, ногах. Полковник подумав, що годі вже видивлятися на вітрини,— адже йому доведеться зійти ще на один міст, перетнути ще два майдани, звернути праворуч і далі йти прямо, аж до «Гаррі».

Так він і зробив, ледве тамуючи біль, але, як завжди, ступаючи широкими кроками і лише зрідка позираючи на перехожих. «Тут у повітрі багато кисню»,— думав він, підставляючи вітрові обличчя та вдихаючи якомога більше повітря.

Та ось він відчинив двері бару «Гаррі» і зайшов досередини. Все гаразд, він уже тут, і буде затишно; тепер він дома.

Від стойки до нього обізвався високий, дуже високий чолов'яга із трохи пом'ятим, але породистим обличчям, веселими блакитними очима і довгим, вихлястим тілом, як у старого вовка.

— Привіт, о мій достославний, але нечестивий полковнику,— сказав він.

— Привіт, мій непутящий Андреа.

Вони обнялися, і полковник відчув грубу шерсть елегантного піджака Андреа, що його той носив уже років двадцять.

— У вас чудовий вигляд, Андреа, — сказав полковник.

Вони обидва знали, що це брехня.

— Ще б пак,— відповів йому в тон Андреа. — Я ніколи не почував себе ліпше. Та, й у вас чудовий вигляд.

— Дякую. Ми, дужі тілом, посядемо землю.

— Непогана думка! Я не від того, щоб посісти хоч клапоть землі.

— Не скигліть! Метрів зо два землі вам завжди дадуть.

— А мені треба два із гаком, старий безбожнику! — сказав Андреа.— Ну як ви там, усе ще тягнете військове ярмо?

— Тягну, та не дуже надсаджуюсь, — відказав полковник. — Оце приїхав постріляти качок у Сан-Релахо.

— Знаю. Альваріто вас шукав. Просив переказати, що він іще вернеться.

— Гаразд. А ваша чарівна дружина і діти здорові?

— Здоровісінькі. I просили переказати вітання, якщо я побачуся з вами. Вони тепер у Римі. Он іде ваша дівчина. Чи, може, одна з ваших дівчат.

Він був такий високий, що бачив навіть те, що робилося надворі; вже посутеніло, але цю дівчину можна було впізнати навіть у темряві.

— Запросіть її випити з нами біля стойки, перш ніж сховаєте її у кутку. А гарна, правда?

— Гарна.

Тут увійшла вона — у сяйві краси й молодості, висока, довгонога, із скуйовдженим вітром волоссям. Вона мала бліду, смагляву шкіру і профіль, від якого в тебе аж серце щемить, та й не тільки в тебе; лискуче темне волосся спадало їй на плечі.

— Привіт, диво моє дивне,— сказав полковник.

— Привіт! — відказала вона.— А я вже боялася, що не застану тебе. Пробач, що я так пізно.

Голос у неї був низький, лагідний; англійські слова вона вимовляла старанно, мов школярка.

— Чао, Андреа, — привіталася дівчина. — Як живе Емілія й діти?

— Та, мабуть, не гірше, ніж опівдні, коли ви питали мене про це.

— Вибачте, будь ласка, — сказала вона, почервонівши.— Я чомусь завжди хвилююсь і завжди ляпаю щось недоречне. Що ж мені треба було спитати? Ага, чи добре ви провели тут день?

— Так,— сказав Андреа. — Удвох із давнім другом і найсуворішим критиком.

— А хто він?

— Шотландське віскі з содовою.

— Ну що ж, коли йому подобається дражнити мене, то хай собі дражнить, — звернулась вона до полковника.— А ти не будеш мене дражнити, правда?

— Ведіть його за отой столик у кутку і балакайте там із ним. Ви обоє мені набридли.

— А ви ще мені не набридли,— сказав полковник. — Хоч це розумна думка. Сядьмо, Ренато, за столик, гаразд?

— Добре, якщо тільки Андреа не розгнівається.

— Я ніколи не гніваюсь.

— А ви з нами вип'єте, Андреа?

— Ні. Ідіть до свого столика! Мене дратує, що він порожній.

— До побачення, caro!26 Спасибі за компанію, хоч ви й не хочете випити з нами.

— Чао, Рікардо, — сказав Андреа. Він повернувся до них худою, довгою, нервовою спицою, поглянув у дзеркало, яке висить за стойкою, щоб бачити, коли вип'єш зайвого, і вирішив, що обличчя у дзеркалі йому не подобається.— Етторе, — сказав він, — запишіть цю дрібничку на мій рахунок.

Він спокійно почекав, поки йому подадуть пальто, накинув його на плечі, дав на чай швейцарові рівно на двадцять процентів більше, ніж належало, і вийшов.

За столиком у кутку Рената спитала:

— Тобі не здається, що ми його образили?

— Ні. Він любить тебе і до мене ставиться непогано.

— Андреа дуже милий. I ти теж дуже милий.

Попередня
-= 20 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!