Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > За річкою, в затінку дерев

— Офіціанте! — гукнув полковник, а потім спитав: — Тобі також сухого мартіні?

— Так. Будь ласка, — сказала вона.

— Два дуже сухих мартіні «Монтгомері».

Офіціант, який воював у пустелі, всміхнувся і зник, а полковник обернувся до Ренати:

— Ти мила дівчина. I дуже гарна. Ти моє диво дивне, і я тебе люблю.

— Ти завжди так кажеш, і хоч я не знаю, що це означає, мені приємно тебе слухати.

— Скільки тобі років?

— Скоро дев'ятнадцять. А що?

— I ти ще не знаєш, що це означає?

— Ні. Звідки ж мені знати? Американці завжди так кажуть перед тим, як мають від'їздити. У них, мабуть, так заведено. Та хай там як, а я тебе теж дуже люблю.

— Будемо веселитися,— сказав полковник. — I ні про що не думати.

— Добре, — сказала вона. — Ввечері я все одно не можу думати.

— А ось і наші коктейлі,— сказав полковник. — I пам'ятай: ніяких «будьмо»!

— Я не забула. Я тепер ніколи не кажу «будьмо», чи «хильнімо по одній», чи «пий до дна».

— Треба просто підняти келихи і, коли хочеш, можна цокнутись.

— Хочу, — сказала вона.

Мартіні було холодне як лід, справжнісіньке «Монтгомері», і, цокнувшись, вони випили й відчули, як у грудях розливається приємне тепло.

— Що ти без мене робила?

— Нічого. Чекала початку занять.

— А де ти будеш учитися?

— Не знаю. Байдуже де, аби там навчали англійської мови.

— Будь ласка, поверни голову й підніми підборіддя.

— Ти не жартуєш?

— Ні, не жартую.

Вона повернула голову й підняла трохи підборіддя без найменшої пихи і кокетства. I полковник відчув, як серце стрепенулось у нього в грудях, неначе тварина повернулася уві сні на другий бік у своїй норі, солодко сполохавши іншу тварину, що спала поруч з нею.

— Тобі ніколи не хотілося бути царицею небесною? — спитав він.

— Це просто блюзнірство.

— Тоді я відмовляюсь від своєї думки.

— Річарде...— почала вона. — Ні. Не скажу.

— Скажи!

— Не хочу.

Полковник подумав: «Скажи! Я наказую тобі!» I вона сказала:

— Не смій так дивитися на мене!

— Пробач! Я несамохіть вдався до методів свого ремесла.

— А якби ми були, як то кажуть, одружені, ти й удома вдавався б до методів свого ремесла?

— Ні! Присягаюся! Серцем — ніколи.

— Ні з ким?

— З особами твоєї статі — ні.

— Мені не подобається вираз «твоєї статі». Це знов-таки відгонить твоїм ремеслом.

— Хочеш, я викину своє ремесло у Великий канал?

— От бачиш, — сказала вона,— ти знову берешся за своє ремесло.

— Гаразд,— сказав він,— Я люблю тебе і можу чемно розпрощатися із своїм ремеслом.

— Можна, я потримаю тебе за руку, — попросила вона. — Ось так. Тепер можеш знову покласти її на стіл.

— Спасибі,— сказав полковник.

— Не смійся. Я так хотіла торкнутися до неї, бо весь цей тиждень щоночі чи майже щоночі бачила її уві сні. Сон був дуже дивний: мені ввижалося, ніби це рука нашого Спасителя.

— Казна-що! Таке не повинно снитися.

— Авжеж. Але ж то був тільки сон.

— А може, ти чогось нанюхалася?

— Не розумію, і, будь ласка, не смійся, коли я кажу правду. Мені справді приснилося таке.

— А як поводилась рука?

— Ніяк. Ну, не зовсім. У всякому разі, то була просто рука.

— Схожа на цю? — спитав полковник, з огидою глянувши на скалічену руку і пригадавши ті два випадки, після яких вона стала такою.

— Не така, як оця, а саме вона. Можна, я легенько до торкнуся до неї, якщо тобі не боляче?

— Вона не болить. Болить голова, ноги й ступні. А рука, здається, зовсім нічого не відчуває.

— Неправда, Річарде,— заперечила дівчина.— Твоя рука чудово все відчуває.

— Я не люблю на неї дивитись. Може, дамо вже їй спокій?

— Гаразд. Але тобі ж вона не сниться?

— Ні. Мені сняться інші сни.

— Так. Мабуть. А я останнім часом бачу вві сні лише твою руку. Тепер, коли я торкнулася її, ми можемо поговорити про щось веселе. Про що ми поговоримо?

— Давай дивитися на людей, а потім будемо говорити про них.

— Чудово! — мовила вона. — Але не будемо лихословити. Тільки трошки розважимося. I я, і ти.

— Гаразд,— відповів полковник.— Офіціанте! Ancora due Martini27.

Йому не хотілося казати «Монтгомері», бо за сусіднім столиком сиділа якась явно англійська пара.

«А що, як цей англієць був поранений? — думав полковник. — Хоча навряд. Та не дай боже образити його. Подивися краще, які очі в Ренати,— думав він,— Найпрекрасніші з усієї її краси, а які в неї довгі вії, я таких ні в кого не бачив, і дивиться вона завжди так щиро й відверто. Вона незвичайна дівчина, а я що роблю? Це підло! Вона ж твоя остання, справжня і єдина любов,— думав він, — і нічого тут підлого немає. Це просто твоя біда. Ні, — думав він, — це щастя, тобі дуже поталанило».

Попередня
-= 21 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!