Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > За річкою, в затінку дерев

— Так. Але в мене є тільки ти.

— А віршів ти більше не пишеш?

— То були дитячі вірші. Так само, як і мої малюнки. Кожен у дитинстві має якийсь хист.

«В якому ж віці ви тут старієте? — думав полковник. — У Венеції не буває старих людей, але мужніють тут дуже швидко. Я сам швидко змужнів у Венеції і ніколи вже не був таким дорослим, як у двадцять один рік».

— А як твоя мати? — спитав він лагідно.

— Нічого. Вона нікого не приймає й нікуди не ходить. Усе сумує.

— Як ти гадаєш, вона дуже журитиметься, якщо в нас буде дитина?

— Не знаю. Вона розумна жінка. Але тоді мені довелося б вийти за когось заміж. А мені зовсім не хочеться.

— Ми могли б з тобою одружитися.

— Ні;— сказала вона. — Я вже думала про це і вирішила, що не варто. Так само, як вирішила не плакати,

— А може, це хибна думка. Бог свідок, у мене теж бували хибні думки, і багато людей загинуло через те, що я помилявся.

— Ти, мабуть, перебільшуєш. Я не вірю, що ти міг часто помилятися.

— Не часто, — сказав полковник. — Але помилявся. Тричі помилитися в моєму ділі — це вже забагато, а я зробив три помилки.

— Розкажи, як це сталося.

— Тобі буде нудно,— сказав полковник.— Мене самого з душі верне, коли я пригадаю це, а сторонніх — то й поготів.

— Хіба ж я стороння?

— Ні. Ти моя щира любов. Моя остання, єдина і щира любов.

— Оті помилки — коли ти їх зробив, давно чи недавно?

— Одну давно, другу пізніше, а третю недавно.

— Може, ти все-таки розкажеш? Мені б хотілося трохи полегшити твій біль.

— А хай йому чорт! — сказав полковник. — За ті помилки я заплатив сповна. Лихо в тому, що їх неможливо спокутувати.

— А може, все-таки розповіси мені? I чому їх не можна спокутувати.

— Ні, — відрубав полковник. I просити його було марно.

— Тоді давай веселитися.

— Давай, — сказав, полковник. — У нас життя тільки одне.

— А може, й не одне? Може будуть і інші життя.

— Не думаю, — сказав полковник. — Повернись у профіль, диво моє!

— Отак?

— Так, — сказав полковник.— Саме так.

«Ну от,— подумав полковник,— почався останній раунд, а я навіть не знаю який. Я любив тільки трьох жінок і тричі їх втрачав.

Жінку втрачаєш так само, як втрачаєш свій батальйон,— через помилкове рішення, нездійсненний наказ чи нестерпні умови. Та ще через власну брутальність.

Я у своєму житті втратив три батальйони і трьох жінок, а тепер у мене четверта, найчарівніша з усіх, і чим же воно, в біса, скінчиться?

Відповідайте, генерале,— адже тут не військова рада, а вільний обмін думками про теперішнє становище, — відповідайте, генерале, на питання, яке ви самі не раз мені задавали: де ж ваша кіннота, генерале?

Так я і думав,— сказав він сам до себе.— Командир не знає, де його кіннота, а кіннота не знає ні свого становища, ні свого завдання, і частина її,— саме стільки, скільки для цього потрібно, — зіпсує всю справу, як псувала у всіх війнах, з того часу, як кіннотників посадили на коней».

— Красуне моя,— сказав він.— Ma très chère et bien aimèe32. Я дуже нудний. Ти вже не гнівайся на мене.

— Мені з тобою ніколи не буває нудно, бо я люблю тебе. Просто я хотіла б, щоб сьогодні нам було весело.

— I буде весело, хай йому чорт, — сказав полковник. — А чим би нам розвеселитись?

— Тим, що ми разом, і тим, що робиться тут, у місті... Ти ж часто буваєш веселий.

— Так, — підтвердив полковник. — Твоя правда.

— То невже ми не можемо ще раз повеселитися?

— Авжеж. Чом би й ні.

— Бачиш отого юнака з хвилястим волоссям? Воно в нього таке від природи, він тільки трошки розпушує його, щоб краще лежало.

— Бачу, — сказав полковник.

— Він дуже гарний художник. Передні зуби в нього фальшиві, бо раніше він був pèdèraste, і інші pèdèrastes напали на нього на Лідо, якраз коли місяць був уповні.

— Скільки тобі років?

— Скоро мине дев'ятнадцять.

— Звідки ж ти знаєш про такі речі?

— Почула від одного гондольєра. Цей юнак дуже гарний художник як на наші часи. Адже тепер немає справжніх художників. Але мати фальшиві зуби в двадцять років — це ж просто смішно!

— Я тебе дуже люблю,— сказав полковник.

— I я тебе люблю, от тільки не знаю, як воно по-вашому, по-американському. Але я люблю тебе й по-італійському, всупереч усім своїм поглядом і всім своїм бажанням.

— Не можна чогось бажати всіма бажаннями,— сказав полковник,— а то ще воно здійсниться!

— Авжеж,— сказала вона.— Але я б хотіла, щоб моє теперішнє бажання здійснилося.

Попередня
-= 24 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!