Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > За річкою, в затінку дерев

— Від цього вітру піднялася вода,— сказала дівчина. — Не скрізь там, де ми любимо кататися, можна буде проїхати під мостами. Можна, я скажу йому, куди нас везти?

— Авжеж, доню. Поставте відерце з льодом у човен,— звелів полковник молодшому офіціантові, який вийшов їх проводжати.

— Gran Maestro просив переказати, що ця пляшка — подарунок від нього.

— Подякуйте йому гарненько і скажіть, що ми не згодні.

— Спершу хай пливе проти вітру,— озвалася дівчина.— А потім я знаю, куди ми поїдемо.

— Gran Maestro прислав вам оце,— сказав офіціант. Він передав полковникові стару армійську ковдру.

Рената розмовляла з гондольєром — волосся її куйовдив вітер.

— Подякуйте Gran Maestro,— сказав полковник.

Він тицьнув офіціантові в руку банкноту, але той повернув її.

— Ви ж записали чайові до рахунку. Ні ви, ні я, ні Gran Maestro іще не голодуємо.

— А як із дружиною і bambini?

— У мене їх нема. Ваші середні бомбардувальники розбили наш будинок у Тревізо.

— Дуже жаль.

— Ви до цього не причетні,— сказав офіціант. — Ви були такою ж піхтурою, як і я.

— I все одно жаль. Дозвольте висловити вам це.

— Будь ласка,— сказав офіціант,— Але що воно поможе? Щасливо, полковнику! Щасливо, ласкава пані!

Вони зійшли в гондолу і, як завжди, їх одразу заполонили ті самі чари: слухняний човен раптом хитнувся у них під ногами, вони вмостилися в темряві, потім пересіли, коли гондольєр почав гребти і перехилив набік човен, щоб легше було кермувати.

— Ну от,— сказала дівчина.— Тепер ми вдома, і я тебе люблю. Поцілуй мене, будь ласка, щоб я знала, як ти мене любиш.

Полковник міцно пригорнув її до себе, вона закинула голову, і він цілував її, відчуваючи дедалі більший розпач.

— Я кохаю тебе.

— Хоч би що це означало,— перебила вона.

— Я кохаю тебе і знаю, що це означає. Портрет дуже гарний. А що ж тоді ти сама?

— Дикунка? — спитала вона.— Патлата? Нечупара?

— Ні, ні.

— Нечупара — одне з перших слів, якого я навчилася від гувернантки. Так кажуть, коли ти погано причесалася. А недбала — це коли перед сном сто разів не пригладила волосся щіткою.

— Ось зараз я пригладжу його рукою, і воно розкуйовдиться ще дужче.

— Знівеченою рукою?

— Так.

— Ти сидиш не з того боку. Поміняймось місцями.

— Оце розумний наказ, простий і зрозумілий.

Пересідаючи, вони намагалися посуватись так обережно, щоб не розхитати гондоли, і це їх розважало.

— Ну от,— сказала вона.— А тепер обійми мене міцно здоровою рукою.

— Ти певна, що знаєш, чого хочеш?

— Знаю. А ти вважаєш, що це нескромно? Слово «нескромно» я теж вивчила від гувернантки.

— Ні,— сказав він.— І Це чудово. Натягни вище ковдру — відчуваєш, який сильний вітер?

— Він дме з гір.

— Так. I ще з якоїсь далекої далини.

Полковник слухав, як плюскочуть за бортом хвилі, відчував різкі пориви вітру і знайомий дотик грубої ковдри, а потім його огорнуло прохолодне тепло знадливого дівочого тіла і пружних грудей, яких легенько торкалася його ліва рука. Він провів скаліченою рукою по її волоссю раз, вдруге і втретє, а тоді поцілував и з мукою, гіршою за розпач.

— Дозволь тепер я тебе поцілую, — сказала вона, зовсім сховавшись під ковдру.

— Ні,— сказав він.— Я тебе.

Вітер був крижаний і боляче шмагав по обличчю, але під ковдрою вітру не було, там не було нічого, крім його скаліченої руки, що серед широкої річки шукала острівця з високими стрімкими берегами.

— Ось так,— мовила вона.

Він ще раз поцілував її, шукаючи далі острівця, наткнувся на нього, знов загубив, знайшов остаточно. Остаточно й надаремне, подумав він, остаточно й назавжди.

— Кохана моя,— мовив він,— наймиліша... Можна?

— Ні. Пригорни мене міцніше й тримайся острівця.

Полковник не озивався, бо його полонило таїнство, на якому він був присутній, та єдина загадка, в яку він вірив, крім віри в мужність, на яку інколи міг здобутися чоловік.

— Не ворушись,— мовила дівчина,— або ні, ворушись.

Полковник, лежачи під ковдрою, яка захищала їх від вітру, й усвідомлюючи, що єдина жертва, на яку здатен чоловік для жінки, крім тих, які він робить для батьківщини чи рідної землі, це вберегти її, не припиняв гри.

— Не треба, любий, — сказала дівчина. — Я думаю, що не витримаю.

— А ти не думай ні про що. Ні про що в світі.

— Я вже не думаю.

— Не думай.

— Мовчи.

— Тобі гарно?

— Сам знаєш.

— Ти певна?

— Мовчи. Мовчи.

«Так,— думав він.— Мовчи. Мовчи».

Вона мовчала. I він мовчав, і коли великий птах майнув за зачиненим вікном гондоли і зник удалині, обоє не сказали ні слова. Він обережно піддержував її голову здоровою рукою, а покаліченою тримався острівця.

Попередня
-= 39 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!