Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > За річкою, в затінку дерев

— А ти гадаєш, що, коли ти ще раз спробуєш, тобі не зашкодить?

— Зашкодить мені? — спитав полковник. — Коли в біса мені щось шкодило?

Розділ XIV

— Прошу тебе, не гнівайся,— попросила вона, натягаючи ковдру їм на плечі.— Випий зі мною. Ти ж хворий.

— Так. Тільки краще не згадуймо про це.

— Слухаю! — сказала вона.— Це я від тебе навчилася. Бачиш, ми вже більше не згадуємо.

— Чому тобі так подобається ця рука? — спитав полковник, кладучи руку туди, де їй хотілося лежати.

— Будь ласка, не вдавай із себе дурника і не думай ні про що, ці про що в світі!

— Я справді дурний,— сказав полковник.— Але я ні про що, ні про що не думатиму, навіть про ніщо та про його брата завтра.

— Прошу тебе, будь добрий і лагідний.

— Буду. А зараз я викажу тобі військову таємницю. Цілком секретно: я кохаю тебе.

— Ти дуже люб'язний. I так мило це сказав.

— Ніякий я не люб'язний,— мовив полковник, прикинувши на око висоту моста й подумавши, що гондола вільно пройде під ним.— Це перше, що люди в мені помічають.

— Завжди я не так висловлююсь, — сказала дівчина. — Але ти мене все одно люби. Я дуже хотіла б сама любити тебе.

— Але ж ти любиш.

— Люблю,— відповіла вона. — Цілим серцем.

Тепер вони віддалися вітрові; обоє втомились.

— Ти думаєш...

— Я ні про що не думаю,— відказала дівчина.

— А ти спробуй подумати.

— Гаразд.

— Випий вина.

— Охоче. Воно дуже смачне.

Вино було смачне. Лід у відерці ще не розтанув, і вино було холодне й прозоре.

— Можна мені лишитися в «Грітті»?

— Ні.

— Чому?

— Недобре. Через них. I заради тебе. А на мене начхати.

— Отже, я мушу йти додому?

— Атож, — відповів полковник. — Цілком логічний висновок.

— Як важко казати сумні речі! Невже не можна в чомусь прикидатися?

— Ні. Я проведу тебе додому. Ти спатимеш солодко й міцно, а завтра ми знову зустрінемося.

— А можна мені подзвонити тобі в «Грітті»?

— Можна в будь-який час. Подзвониш, тільки-но прокинешся.

— Добре. А чому ти прокидаєшся так рано?

— Це професіональна звичка.

— Як би я хотіла, щоб у тебе була інша професія і щоб тобі не загрожувала смерть!

— Я теж, — сказав полковник. — I я збираюся подати у відставку.

— Так,— сказала вона сонно, вдоволено усміхаючись. — Тоді ми поїдемо в Рим і замовимо тобі костюм.

— А опісля щасливо житимем довіку.

— Прошу тебе, не треба! Не треба! Ти ж знаєш, що я дала собі слово не плакати.

— А сама плачеш! Якого ж біса ти його дала?

— Проведи мене додому, будь ласка.

— А я й сам збирався це зробити,— сказав полковник.

— Ні, спершу покажи, що ти добрий.

— Гаразд,— сказав полковник.

Після того, як вони чи, точніше полковник, розплатилися з гондольєром, — цей кремезний, дужий, надійний і шанобливий чоловік вдавав, ніби нічого не помічає, а насправді бачив усе, — вони вийшли на Пьяццетту й перетнули широку, холодну площу, де гуляв вітер, а старе каміння під ногами здавалося таким твердим. Сумні, але щасливі, вони йшли, міцно пригортаючись одне до одного.

— Ось тут німець стріляв у голубів, — сказала дівчина.

— Ми, мабуть, вбили його, — відповів полковник. — Або, його брата. А може, повісили. Звідки мені знати? Я ж не агент розшукної поліції.

— А ти мене ще любиш на цьому старому, роз'їденому морем холодному камінні?

— Люблю. Якби я міг, то розіслав би тут свою солдатську ковдру й показав би тобі.

— Це було б іще більше варварство, аніж стріляти голубів.

— А я й є варвар, — сказав полковник.

— Не завжди.

— Спасибі й за це.

— Тут треба звернути.

— Здається, я вже запам'ятав. Коли нарешті розламають цей клятий кінотеатр та збудують тут справжній храм? Цього вимагає навіть рядовий першого взводу Джексон.

— Коли хтось знов привезе з Александрії святого Марка, сховавши його під свинячими окостами.

— Для цього потрібен хлопець із Торчелло!

— Ти сам хлопець із Торчелло.

— Так. Я хлопець із Бассо-П'яве, і з Граппи, і навіть із Пертіки. Я хлопець із Пасубіо, а це тобі не абищо: там було куди важче, ніж будь-де. В нашому взводі ділили гонококи — їх привозили із Скіо в сірниковій коробці. Ділили, щоб хоч так вирватися звідти, так там було нестерпно.

— Але ж ти лишився.

— Так, — відказав полковник. — Я завжди йду останнім — з гостини, звичайно, а не зі зборів. Я справді небажаний гість?

— Ходімо?

— А ти ж, здається, дала собі слово?

— Дала. Та коли ти сказав, що ти — небажаний гість, я передумала.

Попередня
-= 41 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!