Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > За річкою, в затінку дерев

— Не треба. Краще дотримуй слова.

— Я вмію бути твердою.

— Знаю. Ти, хай йому біс, можеш дотримати чого завгодно! Але, доню, є речі, за які зовсім не слід триматися. Нехай цим бавляться дурні. Іноді слід якнайшвидше передумати.

— Якщо ти хочеш.

— Ні. Твій намір розумний.

— Але ж до завтра так довго чекати!

— А це як кому пощастить.

— Ну, я, напевне, буду міцно спати.

— Аякже,— сказав полковник. — Якщо в твоєму віці не спати, тебе просто треба повісити!

— Не кажи так,

— Пробач, — мовив він,— я хотів сказати: розстріляти.

— Ми майже дійшли додому, і ти міг би люб'язніше розмовляти зі мною.

— Я й так люб'язний до нудоти. Нехай хтось інший буде люб'язніший.

Вони підійшли до палацу: ось уже й палац. Лишалося тільки потягти за ручку дзвінка або відімкнути двері ключем. «Якось я навіть заблудився тут,— подумав полковник, — хоч раніш зі мною такого ніколи не траплялося».

— Будь ласка, поцілуй мене на прощання, Тільки ніжно-ніжно.

Полковник послухався. Він кохав її так, що, здавалося, цього несила було знести.

Вона відчинила двері ключем, що лежав у неї в сумочці.

А потім зайшла, і полковник лишився сам, з ним була лише стерта бруківка, вітер, що усе дув із півночі, і тінь з вікна, де засвітилося світло. Він подався додому.

«Тільки туристи й закохані наймають гондоли, — думав полковник,— Та ще ті, кому треба переїхати через канал, де немає мосту. Може, зайти до «Гаррі» чи там кудись інде? Ні, піду-но я краще додому».

РОЗДІЛ XV

«Грітті» справді був його домівкою, якщо можна так назвати номер у готелі. На ліжку лежала піжама. Біля настільної лампи стояла пляшка вальполічелли, а на нічному столику — мінеральна вода у відерці з льодом і бокал на срібній таці. Портрет вийняли з рами й поставили на двох стільцях, щоб полковник міг бачити його з ліжка.

На ліжку, поряд із трьома подушками, лежало паризьке видання «Нью-Йорк геральд трібюн». Арнольдо знав, що він кладе собі під голову аж три подушки; а запасна пляшечка з ліками — не та, що він завжди носив у кишені, — стояла напохваті, під лампою. Дверцята шафи із дзеркалами всередині були відчинені, і в них відбивався портрет. Старі пантофлі стояли біля ліжка.

— Непогано! — сказав полковник сам до себе, бо крім портрета в кімнаті нікого не було.

Він відкрив пляшку вальполічелли, яку вже відкоркували, а потім дбайливо, любовно й акуратно заткнули затичкою, і налив собі в келих вина — таких коштовних келихів звичайно не подають у готелях, де скло часто б'ється.

— За твоє здоров'я, доню,— сказав він.— За твою вроду, моє серденько! А ти знаєш, що, крім усього іншого, ти ще й гарно пахнеш? Від тебе чудесно пахне і на сильному вітрі, і коли ти лежиш під ковдрою, і коли цілуєш мене на прощання. Це так рідко буває, а ти ж навіть не вживаєш парфумів.

Вона подивилась на нього з портрета, але нічого не відповіла.

— До біса! — сказав він.— Не хочу я розмовляти з портретом!

«Чому сьогодні все було не так? — думав він.— I я винен, та завтра постараюсь поводитися краще. Почну ще вдосвіта».

— Доню,— сказав він, звертаючись уже до неї самої, а не до портрета, — повір мені, я тебе дуже люблю, і мені справді хочеться бути добрим і лагідним. I, прошу тебе, ніколи не тікай від мене.

Але портрет і тепер нічого не промовив. Полковник вийняв з кишені смарагди й подивився, як вони переливаються з його пораненої руки у здорову, прохолодні й водночас теплі, бо вони вбирають тепло і, як усі коштовні камені, зберігають його:

«Треба покласти їх у конверт і заховати,— подумав він. — Але хто в біса збереже їх краще за мене? Ні, треба чимскоріше повернути їх тобі, доню!

А їх приємно тримати в руці. I коштують вони не більше, ніж чверть мільйона. Стільки, скільки я зможу заробити років за чотириста. Треба буде підрахувати точніше».

Він поклав смарагди в кишеню піжами і прикрив їх хусточкою. Потім застебнув кишеню. «Найперша осторога, до якої звикаєш на цьому світі, — це клапани й гудзики на всіх кишенях. Боюсь, що я дуже рано звик до цього».

Так приємно було відчувати ці тверді й теплі камінці на своїх худих, жилавих, старих і теплих грудях. Він подивився, як віє вітер за вікном, знову поглянув на портрет, налив собі ще склянку вальполічелли і взявся за паризьке видання «Нью-Йорк геральд трібюн».

«Слід би прийняти таблетки,— подумав він,— та хай їм біс, тим таблеткам».

I все ж таки він прийняв ліки і знову взявся за «Нью-Йорк геральд трібюн». Він, як завжди, із задоволенням читав Реда Сміта.

Розділ XVI

Полковник прокинувся перед світанком і зразу відчув, що біля нього немає нікого.

Попередня
-= 42 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!