знайди книгу для душі...
Чому вона не може стати моєю, чому я не можу любити її й пестити, чому не можу сплодити з нею п'ятеро синів, а потім розіслати їх на п'ять сторін світу, хоч би де ті сторони були? Не розумію. Така вже, мабуть, мені випала карта. А може, перетасуєш колоду, банківнику?
Ні, карти здають тільки один раз, і ти береш їх і починаєш грати. I я міг би виграти, якби мені дісталося щось більш-менш путяще,— сказав він портретові, але той лишався незворушний.
Портрете,— сказав він,— відвернися, будь трохи скромніший. Я зараз скупаюся під душем та поголюся, — чого тобі ніколи не доведеться робити,— а потім одягну мундир і піду прогуляюся по місту, хоч іще дуже рано.
I він встав з ліжка, обережно ступив на хвору ногу, яка в нього завжди боліла. Пораненою рукою вимкнув настільну лампу. В кімнаті було вже видно, і він уже цілу годину марно палив електрику.
Він пошкодував за цим — йому завжди завдавали жалю його помилки. Він пройшов повз портрет, мимохідь глянувши на нього, і став дивитися на себе в дзеркало. Скинувши піжаму, він розглядав себе критичним оком.
— Ех ти, нікчемне старе луб'я,— сказав він дзеркалу. Портрет — це було минуле, а дзеркало — реальність, сьогоднішній день.
«Черево не відвисле,— сказав він подумки.— Груди теж нічого, як не рахувати хворого м'яза всередині. Ну що ж, кого ведуть на страту, того й повісять, а чи на радість, чи на горе — там буде видно.
Тобі ж уже півсотні стукнуло, старий шкарбане! Іди під душ, гарненько розітрись, а потім одягнеш свій мундир. Тобі подаровано ще один день».
Розділ XX
Полковник підійшов до конторки у вестибюлі, але портьє ще не було на місці. Чергував нічний швейцар.
— Чи не могли б ви покласти дещо в сейф?
— Ні, полковнику. Ніхто не має права відчиняти сейф, поки не прийде заступник управителя або портьє. Але в себе я сховаю все, що завгодно.
— Дякую. Не треба,— сказав полковник і поклав адресований на своє ім'я конверт з емблемою «Грітті», де лежали самоцвіти, у внутрішню ліву кишеню френча.
— У нас тут тепер не буває великих крадіжок,— сказав нічний швейцар. Ніч була довга, і його тішила ця розмова. — Та ніколи й не було. От тільки погляди бувають різні, і політика також.
— А як вам теперішня політика? — спитав полковник; він теж почував себе самотнім.
— Та така, як і слід було сподіватися.
— Зрозуміло. Ну, а як ваші справи?
— По-моєму, непогано. Може, й не так добре, як минулого року. Та все-таки непогано. Нас побили на виборах, і тепер треба трохи перечекати.
— А ви самі щось робите?
— Як вам сказати. Політика в мене більше для душі. Звісно, я вірю в неї й розумом, але мені бракує політичного розвитку.
— Якби ви його мали, то політика була б вам не до душі.
— Може, й так. А в армії займаються політикою?
— Ще й як,— сказав полковник.— Але інакше, ніж ви собі уявляєте.
— Ну, тоді краще про це не говорити. Я не хотів нічого у вас випитувати.
— Я ж перший спитав, я сам завів цю розмову. Ми просто балакаємо собі. Ніхто ні в кого нічого не випитує.
— Та певне. Ви, полковнику, зовсім не схожі на інквізитора. Я знаю про ваш Орден, хоч і не належу до нього.
— Ви можете стати кандидатом у його члени. Я поговорю з Gran Maestro.
— Ми з ним із одного міста, але з різних районів.
— Місто у вас гарне.
— Розумієте, полковнику, я політично так погано розвинений, що всіх порядних людей вважаю порядними.
— Згодом це минеться,— запевнив його полковник.— Не журіться. У вас молода партія, тож не дивно, що ви іноді помиляєтеся.
— Прошу вас, не треба так казати.
— Рано-вранці можна й пожартувати.
— Скажіть, полковнику, а що ви думаєте про Тіто?
— Багато дечого. Та він мій найближчий сусід. А я не люблю розпускати плітки про сусідів.
— Але мені хотілося б знати...
— Як припече, то знатимете. Невже ви не розумієте, що на такі питання не відповідають?
— А я сподівався, що відповідають.
— I даремно,— сказав полковник.— В усякому разі, не в моєму становищі. Я можу вам тільки сказати, що в містера Тіто безліч турбот.
— Ну, це я вже зрозумів,— відказав швейцар; насправді він був іще хлопчисько.
— Ще б пак,— сказав полковник.— Для цього не потрібна велика мудрість. Ну, бувайте, я хочу прогулятися — заради печінки і взагалі.
— До побачення, полковнику. Fa brutto tempo44.
— Bruttissimo45,— сказав полковник, затягнув тугіше пояс плаща, розправив плечі, обсмикнув поли і вийшов надвір, назустріч вітру.
Розділ XXI
Полковник сів у гондолу, яка за десять чентезімі перевозила пасажирів через канал, заплатив заяложеною асигнацією і втиснувся у гурт людей, приречених усе життя вставати вдосвіта.