Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > За річкою, в затінку дерев

Чому вона не може стати моєю, чому я не можу любити її й пестити, чому не можу сплодити з нею п'ятеро синів, а потім розіслати їх на п'ять сторін світу, хоч би де ті сторони були? Не розумію. Така вже, мабуть, мені випала карта. А може, перетасуєш колоду, банківнику?

Ні, карти здають тільки один раз, і ти береш їх і починаєш грати. I я міг би виграти, якби мені дісталося щось більш-менш путяще,— сказав він портретові, але той лишався незворушний.

Портрете,— сказав він,— відвернися, будь трохи скромніший. Я зараз скупаюся під душем та поголюся, — чого тобі ніколи не доведеться робити,— а потім одягну мундир і піду прогуляюся по місту, хоч іще дуже рано.

I він встав з ліжка, обережно ступив на хвору ногу, яка в нього завжди боліла. Пораненою рукою вимкнув настільну лампу. В кімнаті було вже видно, і він уже цілу годину марно палив електрику.

Він пошкодував за цим — йому завжди завдавали жалю його помилки. Він пройшов повз портрет, мимохідь глянувши на нього, і став дивитися на себе в дзеркало. Скинувши піжаму, він розглядав себе критичним оком.

— Ех ти, нікчемне старе луб'я,— сказав він дзеркалу. Портрет — це було минуле, а дзеркало — реальність, сьогоднішній день.

«Черево не відвисле,— сказав він подумки.— Груди теж нічого, як не рахувати хворого м'яза всередині. Ну що ж, кого ведуть на страту, того й повісять, а чи на радість, чи на горе — там буде видно.

Тобі ж уже півсотні стукнуло, старий шкарбане! Іди під душ, гарненько розітрись, а потім одягнеш свій мундир. Тобі подаровано ще один день».

Розділ XX

Полковник підійшов до конторки у вестибюлі, але портьє ще не було на місці. Чергував нічний швейцар.

— Чи не могли б ви покласти дещо в сейф?

— Ні, полковнику. Ніхто не має права відчиняти сейф, поки не прийде заступник управителя або портьє. Але в себе я сховаю все, що завгодно.

— Дякую. Не треба,— сказав полковник і поклав адресований на своє ім'я конверт з емблемою «Грітті», де лежали самоцвіти, у внутрішню ліву кишеню френча.

— У нас тут тепер не буває великих крадіжок,— сказав нічний швейцар. Ніч була довга, і його тішила ця розмова. — Та ніколи й не було. От тільки погляди бувають різні, і політика також.

— А як вам теперішня політика? — спитав полковник; він теж почував себе самотнім.

— Та така, як і слід було сподіватися.

— Зрозуміло. Ну, а як ваші справи?

— По-моєму, непогано. Може, й не так добре, як минулого року. Та все-таки непогано. Нас побили на виборах, і тепер треба трохи перечекати.

— А ви самі щось робите?

— Як вам сказати. Політика в мене більше для душі. Звісно, я вірю в неї й розумом, але мені бракує політичного розвитку.

— Якби ви його мали, то політика була б вам не до душі.

— Може, й так. А в армії займаються політикою?

— Ще й як,— сказав полковник.— Але інакше, ніж ви собі уявляєте.

— Ну, тоді краще про це не говорити. Я не хотів нічого у вас випитувати.

— Я ж перший спитав, я сам завів цю розмову. Ми просто балакаємо собі. Ніхто ні в кого нічого не випитує.

— Та певне. Ви, полковнику, зовсім не схожі на інквізитора. Я знаю про ваш Орден, хоч і не належу до нього.

— Ви можете стати кандидатом у його члени. Я поговорю з Gran Maestro.

— Ми з ним із одного міста, але з різних районів.

— Місто у вас гарне.

— Розумієте, полковнику, я політично так погано розвинений, що всіх порядних людей вважаю порядними.

— Згодом це минеться,— запевнив його полковник.— Не журіться. У вас молода партія, тож не дивно, що ви іноді помиляєтеся.

— Прошу вас, не треба так казати.

— Рано-вранці можна й пожартувати.

— Скажіть, полковнику, а що ви думаєте про Тіто?

— Багато дечого. Та він мій найближчий сусід. А я не люблю розпускати плітки про сусідів.

— Але мені хотілося б знати...

— Як припече, то знатимете. Невже ви не розумієте, що на такі питання не відповідають?

— А я сподівався, що відповідають.

— I даремно,— сказав полковник.— В усякому разі, не в моєму становищі. Я можу вам тільки сказати, що в містера Тіто безліч турбот.

— Ну, це я вже зрозумів,— відказав швейцар; насправді він був іще хлопчисько.

— Ще б пак,— сказав полковник.— Для цього не потрібна велика мудрість. Ну, бувайте, я хочу прогулятися — заради печінки і взагалі.

— До побачення, полковнику. Fa brutto tempo44.

— Bruttissimo45,— сказав полковник, затягнув тугіше пояс плаща, розправив плечі, обсмикнув поли і вийшов надвір, назустріч вітру.

Розділ XXI

Полковник сів у гондолу, яка за десять чентезімі перевозила пасажирів через канал, заплатив заяложеною асигнацією і втиснувся у гурт людей, приречених усе життя вставати вдосвіта.

Попередня
-= 46 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!