Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > За річкою, в затінку дерев

Хіба ж вона візьме мій Хрест за бойові заслуги з дубовим листям, чи дві срібні зірки, чи інший мотлох — навіть ордени її рідного краю? Чи Франції? Чи Бельгії? Ну, й не треба. Надто вже це скидається на похорон.

Краще я віддам їй свою любов. Та як її, кляту, послати? I як зберегти, щоб вона не зів'яла? Її ж не покладеш на лід?

А може, тепер і кладуть? Треба спитати. А як я дістану той клятий мотор для старого?

Знайди. Знаходити вихід із скрутного становища — твоє ремесло. Знаходити вихід, коли по тобі стріляють,— поправився він.

Шкода, що цей негідник, який псує мені полювання на качок, не має справжньої рушниці; правда, у мене зараз теж нема. А то ми швидко з'ясували б, хто вміє знаходити вихід із становища. Навіть у цій паршивій бочці, посеред болота, де не можна маневрувати. Йому довелось би підійти зовсім близько, щоб поцілити мене.

Годі,— сказав він собі,— подумай краще про дівчину. Ти більше не хочеш вбивати — нікого і ніколи.

Кому ти морочиш голову?— спитав він себе.— Ти що, в святі пнешся? Ну що ж, можеш спробувати. Їй ти тоді більше подобатимешся. А ти певен? Ні, не певен,— признався він відверто.— Бог свідок, що не певен.

А що, як я справді стану святим перед смертю? Чом ні?— сказав він.— Ну, хто хоче закластись на це?»

— Ти не хочеш?— спитав він підсадну качку.

Але вона дивилася в небо у нього за спиною і тихенько крякала щось по-своєму.

Качки пролетіли надто високо, ні разу не звернувши. Вони байдуже глянули вниз і полетіли далі до моря.

«Видно, вони справді сідають там на воду,— подумав полковник.— А десь у човні на них теж чатує мисливець. Вони підлетять з підвітряного боку, і хтось напевне підстрелить їх. Та коли той мисливець почне стріляти, кілька качок можуть полетіти назад, до мене. Але все замерзло, мені давно пора їхати, чого я сиджу тут, як бовдур?

Я настріляв чимало качок і полював не гірше, а навіть краще, ніж завжди. Краще, хай йому біс,— подумав він.— Тут ніхто не стріляє краще за тебе, крім Альваріто; він іще хлопчисько і тому стріляє швидше. I все ж ти вбиваєш менше качок, ніж погані й навіть середні мисливці.

Так, знаю. I знаю чому: ми ж за кількістю більше не ганяємося, ми ж тепер не живемо за статутом, пам'ятаєш?»

Полковник згадав, як одного разу, завдяки примхливому воєнному щастю, він зустрівся ненадовго із своїм найкращим приятелем; це сталося у бою в Арденнах, і вони гнали ворога.

Була рання осінь, навколо височіли гори з піщаними дорогами і стежками, укриті низькорослими дубками та соснами. Сліди ворожих танків і тягачів виразно відбивалися на вологому піску.

Напередодні йшов дощ, але тепер розгодинилося, видимість була добра, можна було розгледіти навіть далекі пагорби, і вони із приятелем уважно роздивлялися довкола в бінокль, наче полювали на дичину.

Полковник, який тоді був генералом і заступником командира дивізії, знав слід кожної ворожої машини. Він знав, коли у ворога не стане мін і скільки приблизно патронів у нього ще залишилося. Він розрахував, де німцям доведеться прийняти бій, перш ніж вони досягнуть лінії Зігфріда. Він був певен, що вони не битимуться в жодному з тих місць, де чекали боїв, а поспішатимуть відійти якнайдалі.

— Ми досить далеко відірвалися для людей нашого високого рангу, Джордже,— сказав він своєму найкращому приятелеві.

— Глядіть, не дуже заривайтеся, генерале.

— Пусте!— сказав полковник.— Годі нам жити за статутом, тепер ми його просто викинемо геть.

— З превеликим задоволенням, генерале! Тим більше, що статут складав я сам,— сказав його найкращий приятель,— А що, коли вони залишили заслін?

Він показав на місце, де, за логікою, ворог мусив зайняти оборонну позицію.

— Нічого вони там не залишили,— сказав полковник.— У них бойового припасу й на фейєрверк не вистачить.

— Людина завжди має рацію, поки не помиляється, — промовив його найкращий приятель і додав:— Пане генерале.

— Я маю рацію,— сказав полковник. Він і справді мав рацію, хоч для того, щоб одержати точні відомості, йому довелося трохи порушити принципи Женевської конвенції.

— Ну що ж, наступати то й наступати!— сказав його найкращий приятель.

— Нам нічого баритися, я можу ручитись, що вони не затримаються в цих двох пунктах. I знаю я це не від якогось там фріца, а з власного досвіду.

Він ще раз оглянув місцевість, послухав, як вітер шелестить гіллям, вдихнув запах вересу, прим'ятого чобітьми, ще раз подивився на, відбитки гусениць на мокрому піску — і на цьому все скінчилось.

«Цікаво, чи сподобалася б їй ця історія? — подумав він.— Ні, не годиться так вихвалятися перед нею. От якби хтось інший розповів їй про це, та ще й піддав би жару... Джордж не зможе розповісти. А він — єдиний, хто зміг би це зробити, та, на жаль, не зможе. Дідька лисого він тепер зможе!

Попередня
-= 72 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!