Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > За річкою, в затінку дерев

— А там, за Мурано,— Венеція. Це моє місто. Багато ще показав би я вам, та треба їхати. Погляньте востаннє. Звідси все видно, і можна збагнути, як виникло місто. Тільки ніхто не дивиться на нього звідси.

— Чудовий краєвид. Спасибі, пане полковнику.

— Гаразд, — сказав полковник.— Рушаймо.

Розділ V

Але сам він усе дивився не відриваючись, і місто здавалося йому таким самим прекрасним і хвилювало не менше, ніж тоді, коли йому було вісімнадцять і він, побачивши його вперше, нічого не зрозумів і тільки відчув, що воно гарне. Зима тоді видалася холодна, і гори за рівниною стояли зовсім білі. Австрійці будь-що хотіли прорватися в тому місці, де Сіле та старе річище П'яве створили природну перешкоду.

Якщо утримуєш старе річище П'яве, то в тилу лишається Сіле, за яку можна відступити, коли ворог прорве оборону. А за Сіле не було вже нічого, крім голої, як долоня, землі та густого плетива шляхів, що вели у долини Венето та Ломбардії, і австрійці цілу зиму раз у раз ішли в атаку, щоб пробитися на цю чудову дорогу, якою мчала тепер машина і яка веде просто на Венецію. Тієї зими у полковника — він був тоді лейтенантом у чужій армії, і це потім здавалося трохи підозрілим у його власній армії і добряче зіпсувало йому кар'єру — боліло горло. Боліло воно тому, що весь час доводилося лізти в воду. Обсушитися ніяк не вдавалось, і краще вже було швидше змокнути до нитки й так і лишатися мокрим.

«Австрійці погано організовували атаки, зате часто й настійливо; спершу в нас гатили з гармат, щоб залякати, потім вогонь припинявся, і можна було оглянути позиції й полічити людей. Подбати за поранених не було коли: починалась атака, і тоді ми вбивали австрійців, які ледве брели болотом — вода сягала їм аж до пояса,— тримаючи гвинтівки над головою.

Не знаю, що б ми робили,— часто думав полковник, тоді ще лейтенант, — якби вони не переставали стріляти. Та перед самою атакою вони завжди на якийсь час припиняли вогонь, тоді переносили його далі.

Коли б ми втратили старе річище П'яве і відійшли на Сіле, австрійці перенесли б вогонь на другу й третю лінію оборони, хоч і ту і ту важко було втримати; австрійцям слід було підтягти гармати ближче й бити безперестану, навіть під час атаки, аж поки не прорвуться. Та, хвалити бога,— думав полковник, — з-поміж високого начальства завжди знайдеться який-небудь йолоп, отож вони діяли досить безладно».

Цілу ту зиму він убивав людей, які сунули на нього з гранатами, пристебнутими до портупеї, із важкими ранцями з телячої шкіри, у касках, схожих на казанки. То був ворог.

Але він ніколи не мав до нього ненависті, та й узагалі ніяких почуттів. Він командував, обмотавши горло старою шкарпеткою, намоченою в скипидарі, бо в нього воно весь час боліло, а хлопці відбивали атаки вогнем тих гвинтівок та кулеметів, які ще залишались цілі після артилерійського обстрілу. Він навчав їх стріляти — у європейських військах рідко хто вміє стріляти як слід, — навчав дивитися в лице ворогові, а оскільки вряди-годи все ж випадала спокійна хвилина, то вони стали добрими стрільцями.

Але після кожного артилерійського обстрілу доводилося лічити — і то швиденько, — скільки в тебе зосталося людей. Його самого тієї зими тричі поранено, та йому щоразу на диво щастило — всі три рани були легкі, кісток не зачепило, і таке щастя змусило його твердо повірити в своє безсмертя, бо справді, чом же його досі не вбило в шаленій стрілянині перед якоюсь атакою? Та зрештою і йому перепало, і то добряче — на все життя. Жодне з поранень не підкосило його так, як перша важка контузія. «Отоді, — думав він, — я, певне, і втратив віру в безсмертя. Що ж, у певному розумінні це також багато».

Край цей був милий його серцю, миліший, ніж він міг чи хотів комусь признатися, і тепер він був щасливий, що іще півгодини — і він. у Венеції. Полковник ковтнув дві таблетки нітрогліцерину; він умів добре плювати, і йому не треба було запивати таблетки водою,— то тільки тоді, вісімнадцятого року, в нього пересихало в роті. Потім він спитав:

— Як справи, Джексоне?

— Чудово, пане полковнику.

— Зверніть ліворуч біля роздоріжжя на Местре — побачимо човни на каналі, та й рух там трохи менший.

— Слухаю, пане полковнику,— сказав шофер. — А ви покажете мені роздоріжжя?

— Атож,— відповів полковник.

Вони швидко наближались до Местре, і знов його охопило таке почуття, як того дня, коли він уперше під'їздив до Нью-Йорка, а місто аж сяяло усе — біле і гарне. Тоді там іще не було такого диму. «Ми під'їжджаємо до мого міста,— думав він.— Боже, яке воно прекрасне!»

Звернувши ліворуч, вони поїхали вздовж каналу, де стояли припнуті до берега рибальські човни; полковникові любо було дивитися на брунатні сітки, і на плетені сажалки, і на вишукані обриси човнів. Ні, мальовничими їх не назвеш. Мальовничість — то ніщо. Вони просто з біса гарні.

Попередня
-= 8 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!