Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > За річкою, в затінку дерев

Машина проминула довгу низку човнів у каналі, що поволі плинув з Бренти, і полковник згадав берег у Бренті, де стоять розкішні вілли, з моріжками й садками, з платанами й кипарисами. «Хай би мене отам і поховали,— думав полковник.— Я ж знаю й люблю ті місця. Та, мабуть, нічого не вийде. А може, й вийшло б. Невже не знайдеться нікого, хто б дозволив поховати мене на своїй землі? Спитаю в Альберто. Ні, не треба, а то ще подумає, що я скиглій».

Він давно вже перебирав у думці ті гарні місця, де б йому хотілося спочити, ті краї, часточкою яких хотів би стати. «Смердітимеш і розкладатимешся не так уже й довго, зате зробишся ніби якимсь добривом, навіть кістки не пропадуть марно. Хотілося б лежати десь у далекому куточку садиби, щоб звідти видно було чепурний старий будинок та великі крислаті дерева. Не думаю, щоб це дуже заважало мешканцям. Я б змішався з тією землею, де вечорами граються діти, а вранці ще, може, навчають коней перестрибувати перешкоди,— копита глухо гупають по дерну, а в ставку скидається форель, полюючи на мушву».

Від Местре вони їхали брукованою дорогою повз потворні заводи Бреда, що були достоту схожі на заводи Геммонда у штаті Індіана.

— А що тут роблять, пане полковнику? — запитав Джексон.

— В Мілані ця фірма будує паровози,— відповів полковник.— А тут виготовляють усілякі вироби з металу, всього потроху.

Звідси відкривався не такий гарний краєвид на Венецію, тому полковник не любив цієї дороги; зате вона була набагато коротша і можна було подивитися на канали та бакени.

— Це місто само себе годує,— сказав він Джексонові.— Колись Венеція була володаркою морів, народ тут затятий, не боїться ні бога, ні чорта, такого ніде більше не зустрінеш. Люди тут увічливі, але Венеція, як придивитися пильніше,— місто затятіше, ніж Шайєнн.

— Я б не сказав, що Шайєнн затятий.

— Навіть Каспер не зрівняється з ним.

— Ви вважаєте, пане полковнику, що Каспер теж затятий?

— Це нафтове місто. Славне місто.

— Так. Але я б не сказав, що воно затяте, пане полковнику. I раніш ніколи не було таке.

— Ну гаразд, Джексоне. Мабуть, ми з вами водимося з людьми різних кіл. А може, по-різному називаємо ті самі речі. Та хай там як, а Венеція, де люди напрочуд увічливі й виховані, — таке саме затяте місто, як і Кук-Сіті в штаті Монтана, коли старожили на своє свято понапиваються до нестями.

— От Мемфіс — це таки справді затяте місто.

— Куди йому до Чікаго, Джексоне. Мемфіс затятий тільки щодо негрів. А Чікаго затятий і на північному боці, й на південному, й на західному, а на сході там озеро. Але люди там неввічливі й невиховані. А отут, в Італії, коли вже хочете побачити справжнє затяте місто, то їдьте в Болонью. I кухня там чудова.

— Я ніколи там не був.

— Ну, ось і гараж, де ми поставимо машину,— сказав полковник.— Ключ можете здати в контору. Тут не крадуть. А я тим часом загляну до бару. Валізи вони самі занесуть.

— А рушницю й патрони можна лишити в багажнику?

— Авжеж. Тут не крадуть, я ж уже казав.

— Я дбаю про ваше майно, пане полковнику, тож хотів ужити заходів...

— Ви такий з біса солодкий, що часом аж верне,— сказав полковник,— Чи вам позакладало?

— Я усе чув, пане полковнику.

Полковник, за звичкою, зміряв його нищівним поглядом. «От сучий син,— подумав Джексон,— а вдавав із себе такого добрягу».

— Вийміть валізи, поставте машину отам, огляньте скати, заправте водою й пальним,— загадав йому полковник і рушив просто до бару зацементованою доріжкою, залитою бензином та мастилом.

Розділ VI

В барі, за першим столиком біля входу, сидів міланець, скоробагатько з часів війни — такий огрядний і самовпевнений, як бувають тільки міланці,— з шикарною і надзвичайно знадливою коханкою. Вони пили negroni — суміш двох частин десертного вермуту та однієї частини зельтерської, — і полковник подумав: скільки ж податків той мусив приховати, щоб мати змогу купити оцю випещену дівулю в норковому манто та гарну спортивну машину — він бачив, як шофер щойно відвів її довгою вигнутою естакадою в гараж. Обоє витріщились на нього, як і слід було чекати від невихованих людей такого гатунку, і полковник, недбало відсалютувавши, сказав по-італійському:

— Пробачте, що я в мундирі. Але це мундир, а не маскарадний костюм!

Не чекаючи відповіді, він повернувся і пішов до стойки. Звідти можна було наглядати за багажем, як оті дві pescecani7 наглядали за своїм.

«Він, певно, commenatore8,— подумав полковник. — А вона вродлива, бездушна погань! А таки вродлива, бісова личина! Цікаво, як би воно було, коли б я мав гроші, щоб купити отаку кралю й одягати її в норку? Та хай вона згине! Вистачить і того, що в мене є».

Попередня
-= 9 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!