Слава ЗСУ!

Бармен потис йому руку. Він був анархіст, але не засуджував полковника за те, що той — полковник. Навпаки, він почував велику гордість і радість із цього, немовби й анархісти тепер мали свого полковника; за ті кілька місяців, що вони були знайомі, у бармена виникло таке почуття, ніби це він сам створив полковника чи надав йому такого рангу; він дуже пишався цим, немов збудував якусь дзвіницю або старовинну церкву в Торчелло.

Бармен почув розмову, чи, власне, репліку, яку полковник кинув мимохідь, і був задоволений.

Він миттю послав ліфт униз по джин та кампарі.

— Зараз,— мовив він,— сюди підіймуть ваше питво. Ну, що там робиться в Трієсті?

— Щось таке, як ви собі уявляєте.

— Я не можу собі уявити.

— Ну, то й не натужуйтесь, бо дістанете геморой.

— Я не від того, якщо й мені дадуть полковника.

— Ось і я був не від того.

— Глядіть, щоб на вас ще й швидка не напала!

— Тільки не скажіть вельмишановному Паччарді,— мовив полковник.

Це стало їхнім улюбленим жартом: вельмишановний Паччарді був міністром оборони Італійської республіки. Він мав стільки ж років, як і полковник, і мужньо воював у першу світову війну, а також в Іспанії, де командував батальйоном і де полковник, тоді воєнний спостерігач, познайомився з ним. Серйозність, з якою міністр оборони ставився до своїх обов'язків у цій нездатній до будь-якої оборони країні, смішила полковника і бармена. Обидва були практичними людьми, і кожна згадка про вельмишановного Паччарді як захисника Італійської республіки дуже їх розважала.

— У нас там весело, — сказав полковник, — Отож я й не від того.

— Слід би трохи механізувати вельмишановного Паччарді. Дайте йому атомну бомбу.

— У мене в багажнику є аж три,— сказав полковник. — Найновіші, вдосконалені моделі. Паччарді не можна лишати без зброї. Треба дати йому ще й бактерій.

— Авжеж, ми не підведемо вельмишановного Паччарді! Краще один день побути левом, аніж усе життя ягням.

— Краще померти стоячи, ніж жити на колінах,— додав полковник. — Але частенько доводиться й на череві плазувати, коли хочеш лишитися живим.

— Це що за балачки, полковнику!

— Ми їх голими руками подушимо! — провадив полковник. — На ранок устане мільйон захисників вітчизни!

— А хто ж їм дасть зброю?

— Про це подбають. Це лиш початок великого плану.

Зайшов шофер. Полковник похопився, що він забув стежити за дверима, поки балакав з барменом. Він завжди сердився на себе, коли забував про пильність.

— Чого ви там стільки длубались, Джексоне? Хочете випити?

— Ні, пане полковнику, спасибі.

«Бісів святенник! — подумав полковник. — Та чого це я в'ївся на нього?..»

— Зараз поїдемо, — сказав він.— Я тут трохи вчився в свого приятеля говорити по-італійському.

Він озирнувся на міланських спекулянтів, та вони вже пішли.

«Який повільний я стаю, — подумав він. — Гляди, ще хтось колись застукає. Можливо, навіть вельмишановний Паччарді».

— Скільки з мене? — спитав він коротко.

Бармен сказав і глянув на нього своїми розумними очима: вони вже не сміялись, хоч у кутиках не зникли ще веселі зморшки. «У нього, певно, все гаразд,— подумав бармен.— Дай йому боже, чи хто там іще, щоб з ним не сталося біди!»

— Бувайте, полковнику, — промовив він.

— Чао,— сказав полковник.— Джексоне, ми спустимось естакадою й поїдемо на північ, де пришвартовані моторні човни. Ось і носій з нашими валізами. Хай він несе їх і далі — тут такий порядок.

— Слухаю, пане полковнику,— промимрив Джексон. Не озираючись, вони вийшли з бару.

На imbarcadero9 полковник заплатив носієві і пошукав очима знайомого човняра.

Він не впізнав його, та човняр гукнув:

— Добридень, пане полковнику. Якраз моя черга.

— Скільки до «Грітті»?

— Ви ж добре знаєте, пане полковнику. У нас постійна такса.

— А саме?

— Три тисячі п'ятсот.

— Тоді ми поїдемо пароплавом за шістдесят.

— Воля ваша,— відказав літній човняр з червоним, але лагідним обличчям.— До «Грітті» він вас не довезе, але ви можете зійти біля «Гаррі» і викликати телефоном когось із готелю, щоб піднесли валізи.

«Що тепер купиш на оті дурні тисячі? А він славний старий...»

— Може, послати з вами он того чолов'ягу?— Човняр показав на немічного старигана, який жив з усякого дрібного заробітку — збігати кудись або щось піднести і завжди набивався з послугами — підсадити чи зсадити пасажира, якому це зовсім не було потрібне, — а потім згинався в поклоні й простягав свого подертого капелюха. — Він відведе вас до пароплава. Наступний відходить через двадцять хвилин.