Слава ЗСУ!

 - Спокiйно. Його можна замiнити чимсь бiльш спiвзвучним. Можна написати правдиво про коней. Були ж у вас конi?

 - Менi про коней соромно писати.

 - Чому?

 - Вони були худi й некрасивi.

 - Ну, тодi можна їх узагальнити якось.

 - Їх не можна узагальнити. Вони були коростявi. Крiм того, нашi конi були невеселi.

 - Ну й що з того?

 А вони таки справдi були невеселi, i тому перед тим, як їх описувати, згадаю краще я щось утiшне, а далi вже й до коней перейду.

 Проживав у нас довго собака Пiрат. Це був великий на зрiст, немолодий вже, поважний i серйозний пес з двома волохатими хвостами i з двома парами очей, з яких верхня пара, коли придивитися ближче, виявлялася парою рудих плям на темному лобi.

 Якось одного разу, загубившись у Борзнi на ярмарку, де батько продавав дьоготь, Пiрат щез. Пожалiли ми його, та на тому й скiнчилось. Аж ось в недiлю, тижнiв через п'ять, якраз пiсля обiду, коли ми сидiли всi коло хати, лузаючи насiння, дивимось - бiжить Пiрат, заморений, худючий. Уздрiвши здалека весь наш рiд i хату, вiн упав додолу i повз до нас крокiв, може, сто на животi, перекидаючись на спину i голосно плачучи вiд повноти щастя, мов блудний син у святому письмi.

 - Це я, ваш Пiрат, впiзнаєте? - гавкав вiн крiзь сльози.- О, який я щасливий! Як тяжко було менi без вас!.. Повiрите, трохи не здох вiд смутку, трохи не сказився, їй-богу.

 Вiн так зворушив нас слiзьми, що навiть батько, який ненавидiв одвертiсть почуттiв, i той мало не сплакнув. Отаке буває на свiтi! Простий собака, а так збентежить чоловiка. Мати плакала ревно, приказувала з невимовною усмiшкою: "Га бодай ти здох! Ну ви подумайте, собака, а такий жалiсний i таке витворяє. Ач як повзає. Тьху, де ти, в нечистого, взявся?"

 Нiчого казати, розумний був, добрий пес. Вiн користавсь у нас всiма благами собачого життя не тiльки за те, що був вiрним сторожем i дозорцем. Вiн був пес-трудяка. Вiн любив допомагати в господарствi, виконуючи за власною iнiцiативою всяку роботу: носив з городу огiрки в зубах i складав у саду в одну купку, випивав зайвi курячi яйця. У нього пiдростав уже син, теж Пiрат, ще молодий, веселий, спритний собачка. Вiн веселив своєю артистичною натурою цiлий куток. Любив гру. Був, так би мовити, собачим артистом. Грав з телям, з поросятами, курми, грав з голубами й гусьми нашими й чужими. Часом удвох iз своїм батьком, вiддавшися високому собачому натхненню, вони догравались до такого, що гра закiнчувалась калiцтвом чи смертю їх партнерiв, i тодi обидва артисти або тiкали, куди очi дивились, або прудко ховались в тютюн, щоб пересидiти гострий перiод свого шельмування, поки люди не позбирають пiр'я i не поїдять засмаженi жертви мистецтва. Мати запевняла, що коли ми їли отак у саду курку, обидва Пiрати дивились на нас з тютюну i по-собачому смiялися з нас.

 - Га бодай ви подохли! - гримне було раптом дiд страшенним голосом, кидаючи в артистiв кiсткою.

 Ошельмованi винуватi митцi кидались мовчки навтiки, ламаючи тютюн, бодай їм добра не було.

 Отож лiзе таке в голову. Не спогади, а казна-що. Мо- I же, перейти до коней?

 Да, так от конi...

 Здавалось менi, що конi й корови щось знають, якусь недобру таємницю, тiльки нiкому не скажуть. Я почував їх полонену темну душу i вiрив у вiщування через них, особливо, вночi, коли все жило по-iншому. Конi водилися в нас рiзнi, бо батько часто їх мiняв на ярмарку. Були часом хитрi й недобрi конi. Були нещасливi, ображенi мужицькi кiнськi душi. Були переляканi, заклятi, стурбованi або завороженi навiки грiшники конячi. Але всi вони були окремi вiд нас, пригнобленi, засудженi безповоротно i навiки. I це було видно по заходi сонця, коли довго дивитися зблизька у велике темно-сизе кiнське око.

 Один кiнь у нас звався Мурай, другий Тягнибiда. Обидва вони були немолодi, сухорлявi, некрасивi конi. Вже не пригадую, та, може, i нiхто не знав гаразд, яка була в їх масть. Короста з них аж сипалася скрiзь, i вже вони чухались, об що тiльки можна. I куди було не глянеш у дворi, скрiзь на всiх кiлках, ушулах виднiлися слiди їх чухання, неначе весь двiр був у коростi. Тому, очевидно, нi в життi ще, нi в письменствi не iснувало хлопчика, що так би мрiяв про кiнську красу, як я, i так би соромивсь потворностi.

 Мурай був уже вельми старий i невеселий. Тягнибiда хоч i молодший, зате розумнiший i добрiший за Мурая, проте пiдiрваний на ноги, i тому, коли вiн пасся часом у болотi, ноги в нього заклякали i вiн падав, мiж куп'ям у багно i мусив там лежати до ранку, бо конi ж не просять допомоги. А вже ранком, прокинувшись пiд сiряками й свитками, ми витягали його з болота на сухе за хвiст, як iхтiозавра. Вiн дозволяв це робити i дививсь на нас, малих, з подякою i, як нам здавалося, з любов'ю. I я любив його за нещасливу долю i за розум. Вiн був розумний i добрий кiнь, тiльки ну абсолютно, аж нiнайменшої краплиночки чогось там героїчного, чи мальовничого, чи того, що в пiснях i в колядках про коней спiвають. I не питайте,- не було й натяку. Ах, яких ми мали некрасивих коней! Згадаю, i досi жаль i сором, хоч i пройшло вже пiвстолiття. Трудно жилось їм у нас. Роботи багато, корм поганий, збруя стерта, нiякої пошани. Люто часом кричав на них батько, i кляв, i бив їх раз у раз по чiм попало, важко дихаючи i полотнiючи од гнiву.