Слава ЗСУ!

 Не вдаючись глибоко в iсторичний аналiз деяких культурних пережиткiв, слiд сказати, що у нас на Вкраїнi простi люди в бога не дуже вiрили. Персонально вiрили бiльш у матiр божу i святих - Миколая-угодника, Петра, Iллю, Пантелеймона. Вiрили також в нечисту силу. Самого ж бога не те щоб не визнавали, а просто з делiкатностi не наважувались утруждати безпосередньо. Простi люди хорошого виховання, до яких належала i наша сiм'я, повсякденнi свої iнтереси вважали по скромностi не достойними божественного втручання.

 Тому з молитвами звертались до дрiбнiших iнстанцiй, до того ж Миколая, Петра та iнших. У жiнок була своя стежка: вони довiряли свої скарги матерi божiй, а та вже передавала сину чи святому духу - голубу.

 Вiрили в свята. Пригадую, баба часто казала менi: "А щоб тебе побило святе рiздво",-або: "Побий його свята паска".

 Отже, кинувшись через тютюн у сад, прабаба бухнулась з розгону на колiна. Отак, як дiд любив сонце, так його мати, що її, як я теж аж потiм довiдався, звали Марусиною, любила прокльони. Вона проклинала все, що попадалось їй на очi,- свиней, курей, поросят, щоб не скугикали, Пiрата, щоб не гавкав i не гидив, дiтей, сусiдiв. Кота вона проклинала щодня по два-три рази так, що вiн трохи згодом був якось захворiв i здох дес у тютюнi.

 Вона була малесенька й така прудка, i очi мала такi видющi й гострi, що сховатись од неї не могло нiщо свiтi. Їй можна було по три днi не давати їсти. Але без прокльонiв вона не могла прожити й дня. Вони були її духовною їжею. Вони лились з її вуст невпинним потоком, як вiршi з натхненного поета, з найменшого приводу. У неї тодi блищали очi й червонiли щоки. Це була творчiсть її палкої, темної, престарiлої душi.

 - Мати божа, царице небесна,- гукала баба в саме небо,- голубонько моя, святая великомученице, побий його, невiгласа, святим твоїм омофором! Як повисмикував вiн з сирої землi оту морковочку, повисмикуй йому, царице милосердна, i повикручуй йому ручечки й нiжечки, поламай йому, свята владичице, пальчики й суставчики. Царице небесна, заступнице моя милостива, заступись за мене, за мої молитви, щоб рiс вiн не вгору, а вниз, i щоб не почув вiн нi зозулi святої, нi божого грому. Миколаю-угоднику, скорий помочнику, святий Юрiю, святий Григорiю на бiлому конi, на бiлому сiдлi, покарайте його своєю десницею, щоб не їв вiн тiєї морковочки, та бодай його пранцi та болячки з'їли, та бодай його шашiль поточила...

 Баба хрестилася в небо з такою пристрастю, аж торохтiла вся од хрестiв.

 А в малинi лежав повержений з небес маленький ангел i плакав без слiз. З безхмарного блакитного неба якось несподiвано упав вiн на землю i поламав свої тоненькi крила коло моркви. Це був я. Причаївшись у малинi за смородиною, я слухав бабиних молитов, як заворожений. Я боявсь поворухнути пальцем, щоб часом мати божа не побачила з неба, що я тут у малинi. Навiть Пiрат i той дивився з-пiд смородини на бабу з переляком.

 Не знаю, чим би закiнчились бабинi молитви. Може, менi тут би й повикручувало руки й ноги, коли б раптом не почувсь з погребнi лагiдний голос дiда, що прокинувся од бабиних молитов.

 - Мамо, а чи не принесли б ви менi мисочку узвару? - звернувся вiн до своєї матерi.- Так чогось у животi пече!

 - Га? Це ти тут лежиш, бодай ти не встав!

 I понеслася бабина гроза на погребню.

 - Зараз принесу, бодай тебе пранцi з'їли, щоб ти їв i не наїдався, щоб тебе розiрвало, щоб ти луснув був маленьким!..

 Баба пiшла до хати, а бог дивився їй услiд з погребнi i тихо посмiхався.

 Про що говорили дiд i баба за узваром, я не чув. Не до узвару вже менi було i не до розмов. Я тихо поповз у малинову гущавину, майже аж до гадюк, не знаючи, куди подiтися i що робить.

 "Ех, якби оце менi вмерти тут у малинi. Хай тодi шукають, хай плачуть надi мною, приплакують, хай жалiють, який я був ловкий хлопчик, свята душечка. Хай потiм понесуть мене до ями, а я коло ями як оживу, та чого коло ями, я ще ранiше оживу, та як схоплюсь, а баба як побiжить куди-небудь i не вернеться, а ми тодi до хати та за коливо". Я дуже люблю коливо. У нас уже вмерло п'ять хлопчикiв i двi дiвчинки. Вони повмирали маленькими.

 Менi захотiлось до хати. Я полiз попiд тином, поза купою гною, мимо гарбузиння, увiйшов тихо в темнi сiни й спинивсь перед хатнiми дверима.

 "Зараз увiйду й побачу все".

 В мене захолонуло всерединi, неначе я наївся м'яти. Одчинив дверi.

 Хто й коли збудував нашу хату, якi майстри - невiдомо. Здавалось нам, нiби її зовсiм нiхто й не будував, а виросла вона сама, як печериця, мiж грушею i погребом, i схожа була також на стареньку бiлу печерицю. Дуже мальовнича була хата. Одне, що не подобалося в нiй, i то не нам, а матерi,- вiкна повростали в землю i не було замкiв. У нiй нiщо не замикалось. Заходьте, будь ласка, не питаючись - можна? Милостi просимо! Мати жалiлася на тiсноту, ну, нам, малим, простору й краси вистачало, а ще коли глянуть у вiконце, так видно й соняшник, i грушi, й небо. А на бiлiй стiнi пiд богами, аж до мисника, висiло багато гарних картин - Почаївська лавра, Київська лавра, вид Ново-Афонського, Симоно-Кананитського монастиря поблизу города Сухума на Кавказi. Над лаврами трималися в повiтрi божi матерi з рушниками i бiлi ангели, як гусаки, крилатi.