Слава ЗСУ!

 Але бiльше за все на свiтi любив я музику. Коли б спитав мене хто-небудь, яку я музику любив у ранньому дитинствi, який iнструмент, яких музик, я б сказав що бiльш за все я любив слухати клепання коси. Колi тихого вечора, десь перед Петром i Павлом, починав наш батько клепати косу пiд хатою в саду, ото й була для мене найчарiвнiша музика. Часом i досi ще здається менi, що й зараз поклепай хто-небудь косу пiд моїм вiкном, я зразу помолодшав би, подобрiшав i кинувся до роботи. Високий, чистий дзвiн коси передвiщав менi радiсть i втiху - косовицю. Я пам'ятаю його з самого малечку.

 - Цить, Сашко, не плач,- приказував менi прадiд Тарас, коли я починав чогось там ревти,не плач, дурачок. Приклепаємо косу, та поїдемо на сiнокiс на Десну, та накосимо сiна, та наловимо риби, та наваримо кашi.

 I я примовкав, а Тарас тодi, дiдiв батько, брав мене на руки i розповiдав про Десну, про трави, про таємничi озера - Дзюбине, Церковне, Тихе, про Сейм. А голос у нього був такий добрий, i погляд очей, i величезнi, мов корiння, волохатi руки були такi нiжнi, що, напевно, нiкому й нiколи не заподiяли зла на землi, не вкрали, не вбили, не одняли, не пролили кровi. Знали труд i мир, щедроти й добро.

 - Напораєм сiна та наваримо кашi. Не плач, хлопчику.

 I я примовкав тодi, потiм тихенько, самими кiнчиками пальцiв, одривавсь вiд землi i зразу ж опинявся на Тихому, на Церковному, на Сеймi. Це були найкращi в свiтi озера й рiчки. Таких бiльш нема й не буде нiколи нiде.

 Отож, кажу, мiркуючи собi в човнi на кожусi, поволi затулив я очi. Менi не стало темно в головi. Заплющуючи очi, й по цей день я ще не маю темряви в душi. Ще свiтить мозок мiй невпинно i ясно, освiтлюючи видиме i невидиме без всякого числа i часом без порядку в безмежнiй низцi картин. Картини пливуть, линуть води Дунаєм, Десною, весняна вода на Деснi, Дунаї. Хмари по небу пливуть вибагливо й вiльно i, пливучи в просторах голубих, вчиняють битви i змагання в такому числi, що коли б одну тисячну долю судилось приборкати i поставити в ясний книжковий чи картинний ряд, недаром жив би я на свiтi i отягчав начальникiв i соглядатаїв своїх недаром.

 Чого тiльки не бачив я на самому лише небi! Хмарний свiт був переповнений велетнями i пророками. Велетнi i пророки невпинно змагались у битвах, i дитяча душа моя не приймала їх, впадаючи в смуток.

 Неспокiй, рух i боротьбу я бачив скрiзь - в дубовiй вербовiй корi, в старих пеньках, у дуплах, в болотнiй водi, на поколупаних стiнах. На чому б не спинилось моє око, скрiзь i завжди я бачу щось подiбне до людей, коней, вовкiв, гадюк, святих; щось схоже на вiйну, пожар, бiйку чи потоп. Все жило в моїх очах подвiйним життям. Все кликало на порiвняння, все було до чогось подiбне, давно десь бачене, уявлене й пережите.

 Ну що ж це я роблю? Менi треба писати про човен, а я забув i пишу про хмари. Про старий отой човен у клунi в засторонку, про човничок отой...

 Отак мiркуючи собi, поволi затулив очi i вже почав рости. Аж ось потроху, тихо-тихо, човен наче захитався пiдi мною i поплив з клунi в сад по травi помiж деревами й кущами повз погребню й любисток, проплив повз дiда. Дiд чомусь став маленький, меншенький вiд мене. Вiн сидiв у баби на руках у бiлiй сорочцi i лагiдно всмiхався менi вслiд. А човен понесло й понесло через сад, пастiвник - на Зарiччя, з Зарiччя мимо хуторiв - на Десну.

 Заграй, музика, заспiвайте, ангели в небi, пташки в лiсi, жабоньки попiд берегами, дiвчаточка пiд вербами. Я пливу за водою. Я пливу за водою, i свiт пливе надi мною, пливуть хмари веснянi - весело змагаються в небi, попiд хмарами лине перелiтне птаство - качки, чайки, журавлi. Летять чорногузи, як чоловiки у снi. I плав пливе. Пропливають лози, верби, в'язи, тополi у водi, зеленi острови.

 Отаке, ну таке пак щось гарне приснилось у човнi. Забув. А може, й не снилось, може, й справдi було на Деснi? Було-таки й справдi, та вельми давно вже минуло й розгубилось на шляхах, i вже нiколи не вернеться святiсть босоногого дитинства. I тютюн уже не зацвiте для мене поповими ризами, i не злякає мене страшний божий суд, якщо вже не злякав людський.

 Однi тiльки бажання творити добрi дiла й зостались при менi на все життя.

 Повечорiв мiй день, туман поле ясне укриває, i я дивлюсь, хвилюючись, навколо,- треба менi поспiшати. Гостi пливуть на вербових човнах, хвиля хвилю з-за Десни доганяє, частi думи з далекого теплого краю везуть менi...Чого тобi? Ну, що тобi?..

 Доглядали мене змалечку аж чотири няньки. Це були мої брати: Лаврiн, Сергiй, Василько й Iван. Пожили вони щось недовго, бо рано, казали, спiвать почали. Було як вилiзуть всi четверо на тин, сядуть рядочком, як горобцi, та як почнуть спiвать. I де вони переймали пiснi, i хто їх учив? Нiхто не вчив.