Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Загадка старого клоуна

Тiльки-но зупинився екiпаж, тiльки-но рушили директор i вчителi до нього, як несподiвано з вiкна нашого класу вилетiла чорнильниця i… влучила в генеральський еполет. Всi завмерли. Весь кiтель попечителя, права щока, бакенбарди, вуса, бiле плаття Феї i її мереживна парасолька були оббризканi чорнилом.

Кiлька секунд тривала нiма сцена, потiм Фей щось гукнув, ткнув кулаком кучера в спину, кучер шмагонув по конях, i екiпаж, завернувши за рiг, помчав униз по Бiбiковському бульвару.

Директор i вчителi кинулися сходами нагору, у наш клас.

— Хто кинув чорнильницю? — бiлими губами тихо спитав директор.

Ми мовчали.

— Хто кинув чорнильницю? — повторив директор. Ми мовчали.

— Не вийдете з класу доти, доки не признаєтесь, — сказав директор, повернувся i зачинив за собою дверi. Минула година. Директор зайшов i суворо спитав:

— Ну що? Одумалися? Ми мовчали.

— Ви мене знаєте! Я не кидаю слiв на вiтер. Ви не пiдете додому, поки не скажете. — Директор повернувся i вийшов.

Минуло ще двi години.

До нас заходили вчителi i вмовляли признатися. Ми вiдповiдали, що нiчого не знаємо.

Минуло ще двi години. Знову зайшов директор.

— Хто кинув чорнильницю?

Клас мовчав.

Директор повернувся i вийшов.

Наближався вечiр.

Ми вже сидiли в класi вiсiм годин. Дозволялося вийти тiльки на двi-три хвилини за крайньою потребою. У супроводi класного наглядача.

Сутенiло.

О десятiй годинi вечора знову зайшов директор, стомлений, з

запаленими очима. Обвiв нас пильним поглядом i востаннє тихо

спитав:

— Хто кинув чорнильницю? Ми мовчали.

— Iдiть додому… — якось полегшено зiтхнув директор i гордо звiв голову. — Я… я пишаюсь вами! — I вiн швидко вийшов з класу.

Вiн виявився благородною людиною, наш директор. Справжнiм росiйським iнтелiгентом. Вiн не покарав нiкого. Ми одержали наочний урок честi й благородства. Не знаю вже, як вiн там порозумiвся з попечительською радою, але Фей i Фея бiльше в нас не з'являлися. Здається, генерал потiм взагалi вiдмовився вiд попечительства.

У нас був дружний, хороший клас. За винятком однiєї поганої вiвцi Ореста Слимакова. Це добре, що вiн застудився i не прийшов того дня в гiмназiю. Вiн би неодмiнно виказав Панька Судиму (то Сулима кинув чорнильницю). Неодмiнно. Слимаковi завжди на всiх ябедничав класним наглядачам. I «темну» йому влаштовували, i оголошували бойкот — нiщо не дiяло. Батько Слимакова працював у мiському полiцейському управлiннi, це в них було сiмейне. Коли Слимаковi на третiй день пiсля випадку з чорнильницею прийшов у гiмназiю i про все довiдався, його аж розпирало. Гостроносе лисичкувате обличчя Слимакова кривилося вiд улесливої запобiгливої гримаси.

— Ну, панове. Ну, що ви? Ну, скажiть!… Ну, хто це?… Хто це? Хто кинув? Га? Я не скажу! Чесне благородне! Хрест святий, не скажу! розмашисто хрестився вiн, перебiгаючи вiд одного до другого. I волосся, завжди прилизане, рiвненько роздiлене на продiл, куйовдилось i падало на очi, що шмигляли, як мишенята.

Але ми були невблаганнi. Ми добре знали йому цiну.

Тодi, щоб помститися, Слимаков вдався до одвертої пiдлостi.

Я в класi був найменший i найбiднiший. А раз найбiднiший, значить, найбiльш беззахисний.

Зустрiвши мене якось сам на сам, Слимаков зло примружився i сказав:

— От скажу, що це ти кинув чорнильницю… I тебе виженуть з гiмназiї з вовчим бiлетом. От скажу!

Я похолов. Сiм'я наша жила сутужно. Щоб пiдробити, батько брав роботу додому. Всi надiї покладалися на моє майбутнє, на те, що я вивчусь i, як казав батько, "стану людиною".

Звiсно, якщо Слимаков пiде до попечителя i скаже, йому повiрять. Попечителю головне, щоб знайшовся винуватець, щоб було кого покарати. I мене виженуть. Нiякий директор не зможе мене захистити.

Слимаков вiдчув мiй страх i злорадно всмiхнувся.

— Тож-то… Так от, принось завтра Шерлока Холмса, може, й не скажу.

Так почався його пiдлий шантаж. Я приносив йому книжки, цукерки, перебивнi картинки, пера, ножики й таке iнше. Але найчастiше вiн вимагав вiд мене отi серiї "сищицької" лiтератури, якi я змушений був купувати для нього на базарi. Менi дедалi важче було це робити. Грошей не вистачало. Я вже давно не снiдав, витрачаючи на «сищикiв» усе, що мама давала менi на снiданки. Але цього виявилося мало.

Слимаков, прочитавши чергову серiю, одразу ж перепродував її комусь iз гiмназистiв. I вимагав нової.

Наближалися канiкули.

Слимаков уже третiй день вимагає вiд мене нового Нiка Картера, але я щоразу чимось вiдмагався — у мене зовсiм не було грошей (навiть на снiданки у цi днi мама не давала, бо ми сидiли без копiйки).

Попередня
-= 10 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!