Слава ЗСУ!

З отим радiсним настроєм я й прокинувся. Вiдразу згадав Чака i нашу сьогоднiшню зустрiч.

У школi нiхто мене сьогоднi чогось не дражнив, не дзижчав мухою, не гавкав. I п'ятiрку я одержав з лiтератури. I двадцять копiйок на вулицi знайшов. Усе складалося напрочуд добре. Я навiть трошечки збентежився — чи не готує менi доля якоїсь капостi. Так же завжди буває: коли надто вже везе, доля тобi зненацька пiднiжку — раз! — i ти прямiсiнько носом у калюжу.

Може, обдурив мене Чак — не прийде. Чи захворiв, може… Такий же старенький! I я його бiльше не побачу. I нiколи не дiзнаюся про оту велику загадку, якої вiн не мiг розгадати впродовж усього свого життя. I вже здавалося менi, що тепер мов власне життя без тiєї загадки втратить увесь сенс.

Серце моє калатало в грудях, як шкiльний дзвоник, коли я наближався до цирку.

Прийде чи не прийде?

Прийде чи не прийде?…

Я здаля побачив його.

Вiн сидiв на лавочцi у скверику бiля цирку.

— Здрастуйте! — пiдбiг я до нього.

— А, здоров-здоров, Степане! — привiтно усмiхнувся менi Чак. — Спасибi, що прийшов. Сiдай.

Я сiв поряд з ним. Вiн по-особливому усмiхався — наче одразу усiма своїми зморшками.

— Уроки поробив?

— Поробив.

— Значить, не поспiшаєш?

— Нi.

— Ну, гаразд. — Чак знову якось загадково усмiхнувся. — Тодi почнемо… Спочатку я мушу розказати тобi трохи про себе. Народивсь я i все своє життя прожив у Києвi. На оцiй от вулицi. — Вiн показав рукою. — Кiнотеатр «Перемога» бачиш? Вулиця Чкалова. Колись, у часи мого дитинства, вона називалася Мало-Володимирська, а потiм Столипiнська. Пiсля того як у 1911 роцi у Київському оперному театрi вбили прем'єр-мiнiстра Росiї, кривавого Столипiна. Його везли ще живого по нашiй вулицi у лiкарню Маковського, яка була там угорi. Всю вулицю соломою вистелили.

Столипiн прибув до Києва разом з царем i з його «августiйшою», як тодi говорили, родиною на вiдкриття пам'ятника Олександру II. Та не про це мова… Батько мiй працював дрiбним чиновником в Управлiннi Пiвденно-Захiдної залiзницi. Я вчився в гiмназiї. Це я тобi розказую про той час, коли я вперше дiзнався про таємницю старого клоуна. Про неї буде мова. А почалося все iз зустрiчi отут, на цьому самому мiсцi, де ми з тобою сидимо. За дивною примхою долi саме тут побудували потiм цирк. Тодi, сiмдесят рокiв тому, тут був базар. Офiцiйно вiв називався Галицький, але всi називали його Єврейський базар, Євбаз. На прилеглих до нього вулицях Дмитрiвськiй, Златоустiвськiй, Бульварно-Кудрявськiй у пiдвалах i халупах жила єврейська бiднота, якiй не дозволялося жити в центрi мiста. Це була так звана "черта оседлости". Я часто бував тут (ми жили за два квартали, на Мало-Володимирськiй). Базар був грандiозний. Посерединi — церква святого Iоанна Златоуста, так звана Залiзна церква, а навколо неї рундуки, крамнички, лавки, прилавки, з навiсами, без навiсiв, а головне — розкладки просто на землi, пiд ногами, на якiйсь ряднинi, газетi чи й просто так… Чого там тiльки не було! Вiд новенького сяючого мiддю гасового примуса, якими тодi широко користувалися, до поламаного гребiнця. Але мене найбiльше цiкавили книжковi розкладки, де продавалися випуски серiй "сищицької", як тодi казали, лiтератури: "Пещера Лейхтвейса", пригоди Ната Пiнкертона, Нiка Картера, Шерлока Холмса, американського сищика Джона Вiльсона, росiйського сищика Iвана Путилiна та багато iнших. Всi гiмназисти захоплювалися тодi «сищицькою» лiтературою. Всiм хотiлося подвигiв, небезпек, погонь i взагалi захоплюючих пригод. Учивсь я тодi в третьому класi Сьомої київської гiмназiї, на Тимофiївськiй вулицi (тепер вулиця Михайла Коцюбинського) майже на розi Бiбiковського бульвару (так тодi називався бульвар Шевченка). Попечителем нашої гiмназiї був генерал, товстий, з пишними вусами й бакенбардами, не пам'ятаю вже його прiзвище. Дуже пихатий i неприємний. Але ще неприємнiшою була його дружина, «попечительша». З бридливим виразом обличчя вона обходила стрiй гiмназистiв в актовому залi i, де побачила у кого якусь плямку на рукавi, абощо, тикала пальцем i цiдила крiзь зуби: "Що це? Фе!" I учня лишали без обiду. Ми прозвали її Фея (вiд слова "фе"). А попечителя прозвали Фей (теж вiд слова "фе").

У вереснi дванадцятого року, щойно подалося навчання, Фей i Фея мали приїхати в гiмназiю. Директор i вчителi, чекаючи гостей, стояли у вiцмундирах унизу бiля пiд'їзду. Гiмназисти, хоч було попереджено до вiкон не пiдходити, визирали з розчинених вiкон. I от пiд'їхав розкiшний екiпаж на дутих шинах. У бiлому, розшитому золотом генеральському кiтелi сидiв Фей поряд з розфуфиреною Фесю, яка тримала в руках бiлу з мереживом парасольку.