Слава ЗСУ!
знайди книгу для душі...
— Розумiю, — механiчно сказав я, не розумiючи, однак, про яку все-таки таємницю вiн говорить, але страшенно зацiкавлений.
— Ти тiльки ходи за мною всюди i не губи мене з поля зору. Це прохання до тебе. Бо менi потрiбна буде твоя допомога. Ти ж мусиш допомогти менi розкрити таємницю. Таємницю, над якою я б'юся все своє життя. Ти готовий?
— Готовий.
— Не боїшся?
— Не боюся, — сказав я, вiдчуваючи в грудях холодок, як на краю прiрви,
— Тодi — увага! — Чак злегка стиснув свої пальцi, якi тримали мою руку, — i наче електричний струм пробiг по моїй руцi.
В очах у мене потемнiло.
Бом! — ударив у головi дзвiн.
I враз — немов увiмкнули на повну потужнiсть радiоприймач: зашумiло, загаласувало, зарепетувало навколо багатоголосо…
РОЗДIЛ IV
Я навiть не спостерiг тiєї митi, коли раптом цирк зник з моїх очей i я опинився на базарi, серед сотень людей, якi сновигали туди й сюди, серед галасливих перекупок i мордатих продавцiв, що бундючно позирали з-за прилавкiв, серед рухливого строкатого натовпу у незвичних, тiльки в кiно бачених дореволюцiйних сiряках, чумарках, довгих, до землi, складчастих юпках та сукнях, у широкополих капелюшках, котелках i кашкетах з лакованими козирками.
Посеред базару височiла обшарпана, облуплена церква з п'ятьма, певно, колись визолоченими, а тепер потемнiлими, облiзлими банями i квадратною, пiд гостроверхим ребристим дахом, дзвiницею. (Мабуть, та сама Залiзна церква, про яку згадував Чак.) Анавколо неї у безладдi купчилися збитi з дощок якiсь неоковирнi рундуки, прилавки з дашками i бездашкiв, крамнички й сарайчики.
Усе навколо галасувало, кричало, вищало, торгувалося, сварилося, лаялося, закликало, припрошувало, розхвалювало на всi заставки свiй товар.
— Кому сало? Кому сало? Даю з походом, беру мало!
— Огiрочки! Огiрочки! Помiдорчики! Кращi на всьому базарi!
Кращi на всьому базарi!
— Капуста! Капуста!
— А хто забув купити петрушки? Хто забув?
— Тiльки в мене! Тiльки в мене! Спецiї-присмаки, заморськi трави для будь-якої приправи!
— Кому кендюх? Кому кендюх? Навались, у кого грошi завелись!
I серед усього цього крикливого багатоголосся тоненький дитячий голосок:
— Кому води холодної? Кому води холодної?
Чорне замурзане хлоп'я, одставивши руку, в якiй затиснута кружка, аж згинається пiд вагою великого вiдра. У вiдрi плаває квадратна дощечка, щоб не розхлюпувалася вода.
— Пара гiпсових венер! Пара гiпсових венер! Одна — Наполеон! Друга Архiмед! — вигукує патлатий молодик, тримаючи в руках неоковирнi статуетки. Де Наполеон, а де Архiмед, второпати було неможливо.
А он цiла вистава.
Лисий дядечко, театрально розмахуючи руками, виголошує:
— Вас запросили в пристойний дiм. У вас прекрасний настрiй. Ви в новому костюмi. Ви почуваєте себе паризьким дендi. Ви заливаєтесь соловейком, упадаючи за дамами. I раптом — о жах! кошмар, о боже правий! необережним жестом руки дама лiворуч перевертає на вас тарiлку з борщем. О, неба херувими! Страшними плямами вкритi пiджак, i брюки, i жилет. Ай-ай-ай! Тепер ваш костюм нi носити, нi пропити, нi продати, нi програти, нi заставити в ломбардi. Ви нещаснi!… Але… Не впадайте в панiку! Ви купуєте в мене чудодiйну пасту «Унiверсал». Кiлька хвилин i — о диво! — плями зникають. Ваш костюм знову новий. Тепер його знову можна i носити, i пропити, i продати, i програти, i заставити в ломбардi. Ви знову паризький дендi. I знову заливаєтесь соловейком, упадаючи за дамами. Щастя повернулося до вас. Дивiться! Я демонструю це диво на ваших очах! О! — Вiн заляпував полу свого сiряка чимось чорним, тут же тер її «Унiверсалом» — i пляма зникала. А коли на нього не звертали уваги, вiн зненацька, нiби ненароком, заляпував сюртук якомусь перехожому, голосно, скрикував: "Ах, пардон, пардон! Я зараз", — i одразу ж виводив пляму.
Мене так захопило асе це, що я навiть забув про Чака. I тiльки тодi, коли його рука легко стиснула мою, я обернувся. За руку мене тримав худорлявий хлопчик одного вiку зi мною у гiмназичнiй, трохи завеликiй на нього формi, у гiмназичному кашкетi, що насувався йому на вуха. Я одразу впiзнав його — по очах, по усмiшцi i по родимцi над верхньою губою. Хоча дуже дивно було дивитися на хлопця, мого однолiтка, який щойно, хвилину тому був дiдусем.
Вiн ще раз легко стиснув мою руку, ледь помiтно кивнув, одпустив мене i пiшов по базару. Я — назирцi за ним.
