Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Загадка старого клоуна

— Так. Ясно, — сказав колишнiй клоун. — Ця порода людей менi знайома. Синок Слимакова, значить. З полiцейського управлiння. Як же! Як же! З батечком доводилося зустрiчатись. В iнтимнiй обстановцi. Вигонив колись мене з мiста протягом двадцяти чотирьох годин "за богомєрзкоє крiвлянiє i посяганiе на священную особу государя iмператора i члєнов августєйшей фамiлiї". Пiдла душа. I синок, значить, такий… Ну що ж, яке корiння, таке й насiння. Але вiдкуплятися вiд нього — марна справа. Провчити його треба. Настрахати. Бо iнакше не одчепиться. Це ми зробимо. Не хвилюйтесь. О п'ятiй, кажете? У Ботанiчному саду? Бiля "дерева смертi"? Ну що ж. Ходiмте. Скоро саме п'ята. Не будемо запiзнюватись i примушувати його чекати.

— I ви думаєте, що вiн… — невпевнено пiдвiв очi па Стороженка Чак.

— Думаю. Навiть певен. Не сумнiваюсь. Самi побачите.

Вони вже йшли бульваром угору.

Бульвар хоч i був дуже незвичний, але його все-таки можна було впiзнати. Два ряди струнких тополь так само стримiли в небо (тiльки пiд ними тяглися кущi живоплоту, огинаючи фiгурнi лавки, та й огорожа була дерев'яна, фарбована). А деякi будинки були знайомi, вони й зараз стоять.

Обабiч бульвару пролягали трамвайнi колiї, якими з деренчанням їхали вниз i вгору невеликi вагончики з вiдкритими площадками i однiєю, як у тролейбуса, штангою, на кiнцi якої котився по дроту круглий ролик.

Там, де зараз пам'ятник Щорсу, стояв пам'ятник, але iнший, оточений гранiтними стовпчиками, мiж якими важко провисали масивнi залiзнi ланцюги.

На круглому п'єдесталi якийсь дядечко вiдставляв уперед праву ногу, заклопотано дивлячись у бiк вокзалу, наче збирався бiгти на поїзд (потiм я дiзнався, що то був граф Бобринський, який хоч i заснував перший на Українi цукровий завод i першу залiзницю, але був капiталiст i експлуататор, i тому пiсля революцiї справедливо знятий з постаменту).

Вiд цього пам'ятника праворуч починалася огорожа Ботанiчного саду, така ж, як i тепер, з хвилястою дротяною сiткою, але з червоно-цегляними стовпчиками.

— Пiдемо з Безакiвської? — спитав Стороженко Чака.

— Ага.

I вони звернули праворуч.

"Ага, — подумав я. — Значить, вулиця Комiнтерну колись називалася Безакiвською".

Вдалинi, за дерев'яним мостом, виднiвся вокзал, приземкуватий, видовжений, з пiдвищеннями посерединi та по боках i з маленькими вежками на тих пiдвищеннях. Бiля вокзалу купчилися вiзники.

Лiворуч, за Ботанiчним садом, тяглися до вокзалу маленькi одноповерховi будиночки й високi дощанi паркани, всуцiль обклеєнi рекламними об'явами.

Тiльки праворуч височiло кiлька кам'яниць, якi збереглися й дотепер. На однiй з них красувалась вивiска "Українська книгарня". Тепер на цьому будинку меморiальна дошка, тут бували класики української дожовтневої лiтератури.

"Ех! — подумав я. — От би побачити зараз живого Михайла Коцюбинського, Iвана Франка, Архипа Тесленка, Степана Васильченка, Лесю Українку".

Але нi Коцюбинський, нi Франко, нi Васильченко, на жаль, не з'являлися. Вулиця була порожня. А чекати було нiяк. Стороженко й Чак уже заходили в Ботанiчний сад.

Я полетiв за ними.

Проминувши оранжерею, вони вийшли на безлюдну алею.

— Ну, де тут ваше "дерево смертi"? — спитав колишнiй клоун.

— У яру, — сказав Чак.

— Iдiть уперед i не бiйтеся, я потiм з'явлюсь. Не бiйтеся.

— Я не боюсь, — почервонiв Чак i пiшов уперед.

Я, пам'ятаючи нашу домовленiсть не втрачати його з очей, попрямував за ним. А Стороженко вмить кудись зник.

Ми пройшли заростями угору i, коли вже стало видно напiвкругле, з колонами i з хрестом зверху крило унiверситету, спустились у глибокий яр.

З хащiв чулося звiряче гарчання, крики якихось загадкових птахiв. Як сказав менi потiм Чак, на територiї Ботанiчного саду мiстився тодi ще й зоопарк, заснований у 1908 роцi. Лише в 1913 роцi його перевели на Житомирське шосе, де вiн мiститься й тепер.

Це вiддалене гарчання хижакiв робило безлюдний яр ще таємничiшим i страшнiшим,

Внизу бiля старої вiльшини стояв гiмназист. Гостроносий, з рiденьким бiлявим волоссям, розчесаним посерединi на продiл i гладенько прилизаним, з одного погляду вiн викликав у мене вiдразу. Справжнiй слимак!

Гiмназист побачив Чака,

— Ну?!

Чак стенув плечима.

— Ти що? Жартуєш зi мною? Дограєшся! — Слимаков засичав вiд злостi.

I тут… Стороженко так несподiвано з'явився з кущiв, що навiть я здригнувся. А Слимаков аж рота роззявив.

Вигляд у колишнього клоуна був страшний. Блiдий, очi виряченi, склянi, обличчя закам'янiле, жодна рисочка не здригнеться. Мрець та й годi. I раптом, не розтуляючи рота, «мрець» заговорив. Незрозумiле, звiдки й брався той голос, глухий, утробний, неживий. Вуста були стуленi, не ворухнулися.

Попередня
-= 14 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!