знайди книгу для душі...
Мамi я, звiсно, нiчого не сказав. Та й татовi, коли вiн прийшов, теж. Хiба б вони зрозумiли? Вони б iще, чого доброго, не пустили мене завтра на побачення з Чаком.
Аякже! Щоб якийсь пiдозрiлий дiд душу їхньому синочку каламутив! Гiпнозом чи хто його зна чим якiсь галюцинацiї йому навiював!
Єдиний у свiтi, кому б я мiг вiдкритися, — це дiд Грицько. Але дiд був далеко, в селi. I я тiльки подумки побалакав з ним перед сном: "Отаке-то, бачите, сталося зi мною, ви й не повiрите, дiду, хоч би лиха якого не приключилося". — "Не бери дурне в голову, а важке в руки", — сам себе заспокоїв я дiдовими словами. I заснув.
Менi страшенно хотiлося, щоб уже настав завтрашнiй день. I така нетерплячка гнала мене й увi снi, що менi навiть не приснилося нiчого. Тiльки заснув, як уже й прокинувся вранцi.
У класi менi одразу впало в око, що всi якiсь чи то переляканi, чи то схвильованi чимось, — перешiптуються, очi круглi, щоки пашать.
"Ой! — кольнуло мене. — Може, вони про Чака дiзналися, про мою з ним мандрiвку в минуле". I так менi лячно стало. Але на мене нiхто не звертав уваги, не дивився навiть.
Я почав прислухатись i нарештi второпав, що Лесик Спасокукоцький принiс у клас чутку про якусь таємничу новину. Начебто вiн випадково пiдслухав в учительськiй розмову класної керiвнички Лiни Митрофанiвни з завучем Вiрою Якiвною. I в тiй розмовi йшлося про те, що найближчими днями у їхньому класi щось вiдбудеться, щось особливе й надзвичайно важливе, бо Лiна Митрофанiвна була дуже-дуже схвильована i казала:
"Так, так, я все розумiю, це ж така вiдповiдальнiсть, така вiдповiдальнiсть. Я розумiю…"
Але що саме мало вiдбутися, Спасокукоцький не дослухав, бо завуч Вiра Якiвна його помiтила: "А тобi що тут треба?" I вiн кулею вилетiв з учительської в коридор.
— Ех ти, лопух! Не мiг сховатися десь i дослухати. Гiпотенуза! зневажливо картав його Iгор.
Спасокукоцький мовчки зiтхав, винувато схиливши набiк голову.
"Що ж воно таке на нас чекає?" — губилися в догадках усi.
— Контрольна з математики! — випалила Таня Верба. — Iнспектормiськвно! — блiднув, як сметана, Кукуєвицький.
— Щеплення проти грипу. Отакими голками! — перелякано округлив очi Льоня Монькiн.
Один тiльки я був абсолютно байдужiсiнький до таємничої новини. Що менi та новина, коли в мене своя таємниця, ще й така, яка їм нiкому й не снилася! I про яку нiхто з них (тепер я вже був певен) i гадки не мав…
I так менi зробилося весело, що я не втримався i на перервi, пiдiйшовши до гурту, несподiвано заговорив:
— Пара гiпсових венер! Пара гiпсових венер! Одна — Наполеон. А друга Архiмед!
Хтось хихикнув, хтось реготнув, але бiльшiсть дивилася на мене ошелешено, нiчого не розумiючи.
— Тю! — перебивши мене, вигукнув нарештi Iгор Дмитруха. — Ти що вчадiв? Що ти мелеш?
— От Муха! От дає! — закричав Спасокукоцький.
— Та ну тебе! Тут такi серйознi справи, а вiн… — вигукнула Тося Рябошапка. I всi дружно накинулися на мене.
— Неподобство! Весь клас хвилюється, переживає, а ти…
Я тiльки усмiхнувся. Ну що я мiг їм сказати?
I я мовчки перечекав, поки вони виговорилися.
Я їх розумiв. Може, якби в мене не було моєї таємницi i хтось iнший отаке встругнув, я б разом з усiма на нього накинувся.
Але в мене була моя таємниця. I вона не давала менi спокiйно сидiти. Вона, як каже дiд Грицько, крутила менi дiрку в животi. Вона пiдганяла хвилини, нетерпляче соваючися разом зi мною на партi.
На кожному уроцi я тiльки й чув:
— Наливайко, не крутись!
— Не крутись, Наливайко!
— Наливайко, чого ти крутишся!
— Перестань крутитися, Наливайко!
Та от нарештi докрутився я до кiнця урокiв. I — мерщiй додому.
Не буду брехати — домашнiх завдань виконувати менi не хотiлося. Дуже. Страшенно. Хоч плач.
Але я пересилив себе. Я обiцяв Чаковi, що прийду тiльки пiсля того, як виконаю уроки. I хоч не перевiрив би вiн мене нiколи, але я не мiг його обдурити, не мiг — i все. До того ж вiн був такий загадковий, може, й думки вмiє читати, хто його зна.
Сiв я i, вiдчуваючи, що в мене аж гiрко в ротi вiд тих урокiв, почав гризти гранiт науки. I поки останнє домашнє завдання не виконав, не встав.
Потiм нашвидку пообiдав — i гайда на площу Перемоги, до цирку.
Цього разу я прийшов ранiше за Чака. Довелося чекати хвилин з десять.
Аж от нарештi з'явилася знайома постать.
— Привiт, Стьопо! Ну як?
— Здрастуйте! Прекрасно! Все гаразд.
— Уроки виконав?
— Аякже! — з чистим серцем признавсь я.
— Ну то що? Продовжимо? Готовий?