Слава ЗСУ!

— Та й усе, — весело погодивсь я.

— Ну, бiжи! До зустрiчi.

I я побiг додому, а Чак пiшов на тролейбус, щоб їхати на площу Богдана Хмельницького у Лiтературний музей.

"Мабуть, над книжкою працює. Спогади, мемуари пише. А то що йому iнакше в Лiтературному музеї робити?" — подумав я.

Дома, пообiдавши, я з таким ентузiазмом узявся за уроки, що аж стiл захитався. I все в мене виходило, все в мене робилося напрочуд ловко й швидко. Наче хто в моїй головi лiхтаря засвiтив — так ясно стало. Я навiть пiдспiвував-пiдмугикував сам собi, уроки роблячи. Коли є охота, то є й робота.

Не зогледiвся, як i поробив уроки. А задано було, чесно кажучи, багатенько. Я ото похвалився Чаковi, але як почав, то боявся, що не встигну, доведеться на вечiр лишати. Але не довелося. До чотирьох годин усе геть-чисто поробив.

I зi спокiйним серцем погнав на площу Богдана.

Ми наче змовилися — пiдiйшли до того мiдного лева майже одночасно. Я ще здаля побачив, як старий Чак переходив вулицю, наближаючись до скверика.

— О! Молодець! Ну, як уроки? — цими словами зустрiв мене Чак.

— Чудово! Як в аптецi! — вiдрапортував я.

Чак узяв мене за руку.

I знову попливло у мене все перед очима…

РОЗДIЛ X

Подiл. Куренiвка. — Пригода в халупi старого Хихинi. — "Як там у вас, у вiсiмдесят другому?" — Я одержую цiпком по головi.

Бом!… Бом!… Бом!…

Малиновий передзвiн церковних дзвонiв линув, здається, звiдусюди.

Я стояв поряд з Чаком-гiмназистом на забрукованiй площi Богдана Хмельницького проти Присутствених мiсць.

— У Софiї дзвонять i в Михайлiвському Золотоверхому, — сказав Чак i кивнув у бiк фунiкулера, де, обгороджений таким же муром, як i Софiя, виблискував золоченими банями собор i стримiла триярусна дзвiниця з голубою банею, по якiй були розкиданi золотi зiрки.

— Ходiмо спустимося на Подiл, а там уже трамваєм на Куренiвку.

За Присутственими мiсцями, проти Першого Київського комерцiйного училища (тепер це середня школа № 6), оточений деревами, стояв пам'ятник.

— Пам'ятник княгинi Ользi, — сказав Чак. — Робота Iвана Петровича Кавалерiдзе, — вiдомого київського скульптора, кiнорежисера i драматурга, який, до речi, вчився у тiй же сьомiй гiмназiї, що i я, тiльки на кiлька рокiв ранiше.

На високому постаментi стояла княгиня, а обабiч неї на нижчих — з правого боку, як пояснив Чак, — першi слов'янськi просвiтителi Кирило i Мефодiй, який тримав рукопис-абетку, з лiвого — Андрiй Первозванний з патерицею, отой самий бiблiйний апостол, перший з дванадцяти, про якого згадує київський лiтописець Нестор у своїй "Повiстi временних лiт", що йому нiбито двi тисячi рокiв тому заманулося помандрувати з Херсонеса, або, як його ще називали, Корсуня (це де тепер Севастополь), у Рим, i посунув вiн чомусь угору по Днiпру (географiї не знав, чи що) i на мiсцi теперiшнього Києва вийшов спецiально на берег, тицьнув тут патерицею i сказав учням, що були з ним:

— Хлопцi! Ото, щоб ви знали, буде тут ве-ели-ике мiсто! Чесне слово! Я вам кажу!

I поїхав далi через Новгород на Рим.

А минуло ще рокiв п'ятсот, i Кий, Щек, Хорив i сестричка їхня Либiдь, хоча не були християнами i про апостола Андрiя Первозванного й гадки не мали, справдi заснували тут мiсто й назвали його на честь старшого брата Київ. Так пише Нестор.

Повз Михайлiвський Золотоверхий монастир, торохкочучи по вибоїстiй дорозi, їхала селянська пiдвода. З одного боку рядочком, звiсивши ноги i тримаючись обома руками за полудрабок, з напруженими обличчями, дивлячись прямо перед собою, сидiло троє вгодованих монахiв. Вiд тряски все в монахiв трусилося й пiдстрибувало: i бороди, i щоки, i червонi носи, i хрести на грудях, i запилюженi чоботи, що визирали з-пiд довгих чорних пiдрясникiв.

Поминувши Михайлiвський монастир, ми пiдiйшли до фунiкулера.

"Михайлiвський механiчний пiдйом. Iнженер А. А. Абрагамсон", прочитав я вивiску на верхньому павiльйонi.

Чак опустив монетку, турнiкет клацнув, пропускаючи його. Я невагомо пролинув услiд. Зайшли ми у вагончик i посунули вниз.

З вiконця "механiчного пiдйому" видно було Днiпро, по якому, плескаючи колесами по водi, пароплавчик з довгою трубою тягнув баржу.

Труханiв острiв з хатками й вулицями робiтничої слобiдки був якийсь незвичайний. I палива заднiпровська, без Воскресенських i Русанiвських бiлобудинчастих масивiв, без заводських труб, рiвна, лiсисто-зелена, теж була незвичайна.

Тiльки панорама Подолу з безлiччю дахiв наче знайомiша, хоча, звичайно, будинки були нижчi й бiльше стримiло хрестiв.