Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Загадка старого клоуна

"Механiчний пiдйом" спустив нас не до самого низу, як це робиться тепер, а десь до пiвгори.

Звiдти ми вже пiшки дiйшли до метушливого, гамiрного Подолу. Тут стояв неймовiрний галас. Рипiли вози, вйокали вiзники, iржали конi, i гала-галала-галала — на сотнi голосiв вигукували, кричали, торгувалися, смiялися i лаялися…

Куди там навiть тому Євбазу!

Весь Подiл був запруджений возами, заставлений нескiнченними лавками й рундуками, над ними напнутi бруднi брезентовi тенти i чорнi парасольки.

Посерединi Подiльської площi випиналася кам'яна халабуда з колонами i з архангелом нагорi.

Пiд тою халабудою (або ротондою, як її називають архiтектори) був фонтан, де якийсь дядечко змагався з левом.

— Знаменитий подiльський фонтан «Самсон», або "Фiлiцiал", — шепнув менi Чак тихо, щоб не привертати нiчиєї уваги. — Вiсiмнадцяте сторiччя. Автор вiдомий київський архiтектор Григорович-Барський, який i народився на Подолi. Цей фонтан нещодавно пiдбудували спецiально до 1500-рiччя Києва.

Бiля фонтана юрмилися, штовхаючись, люди, здебiльшого калiчнi, хлюпаючи на себе водою, яка вважалася, мабуть, цiлющою.

Сiли ми на маленький деренчливий трамвайчик, i потарабанив вiн нас через увесь Подiл на Куренiвку, повз бруднi немощенi подiльськi вулички з розбитими вибоїстими колiями, мимо дерев'яних скособочених будиночкiв, критих бляхою, з iаночками пiд дашками, з вiконницями, з бiлими вишиваними фiранками на вiкнах.

За Кирилiвською церквою заряснiли сади. Почалась Куренiвка.

Ми зiйшли з трамвая i попрямували тихими вуличками повз знаменитi куренiвськi сади й городи, що постачали перекупок усiх київських базарiв фруктами й овочами.

Адреси старого Хихинi ми не знали. Треба було напитувати.

Але тодiшня Куренiвка не вiдрiзнялася вiд звичайного села.

Тут усi один одного добре знали. I перша ж зустрiчна молодиця з наче акуратно випиляною трикутною щербиною у передньому зубi, в якої Чак спитав, одразу й вказала нам дорогу.

Хихиня жив на порослому дерезою горбi над яром у благенькiй, критiй очеретом хатинцi-куренi, може, в одному з останнiх козацьких куренiв, якi дали колись назву Куренiвцi.

Впритул бiля хатки росла старезна висока розложиста груша, яка вже майже не родила. Тiльки одна гiлка була рясно всiяна дрiбними жовтенькими "лимонками".

Бiльше дерев у садибi не було. За хатою — невеликий город. Зате весь двiр засаджено квiтами. I рожi, i айстри, i флокси, i чорнобривцi… Чого тiльки не було, як на пiзнiй осiннiй час.

Молодиця, якiй було по дорозi, поки йшли, встигла розказати Чаковi, що старий Хихиня — дивак-одинак, живе сам, бiдує, перебивається, як то кажуть, з хлiба на воду, але завжди веселий, завжди спiває, вирощує квiти i роздає людям. Особливо якщо побачить, що хтось сумний. Люди вважають його несповна розуму, але люблять. Звати його Федот, але всi на Куренiвцi називають його Хихиня (за те, що весь час хихикає).

Показавши курiнь Хихинi, молодиця попрощалася й пiшла собi вулицею далi, навiть не спитавши, нащо гiмназистовi раптом знадобився старий куренiвський дивак.

Ми ще не знали, що ми робитимемо. Точного плану не було. Та й справдi — не прийдеш же просто так i не спитаєш: "А скажiть-но, дiду, будь ласка, де росте весел-зiлля, смiх-трава, яка робить людей веселими й дотепними, гараздими радiсно смiятися i всiх веселити?"

Якби можна було — давно б уже люди знали таємницю отого весел-зiлля.

Спершу треба хоч просто глянути на старого, який нiбито знає ту дивну таємницю. Чи дома вiн зараз? Може, пiшов десь блукати по лiсах, по ярах, долинах, без мети й потреби, просто так мiряючи ногами землю.

У дворi бiля хати не було нiкого. I не чути нiчого. Безлюддя.

I раптом…

— Пильнуйте! — стиха (хоч нiхто й не мiг мене почути) гукнув я до Чака. — Там хтось крадеться!

Чак присiв за кущем дерези.

Рiч у тiм, що я злетiв трохи вгору, щоб роздивитися, i побачив, як вiд яру, злодiйкувато озираючись, пригинцем пiдкрадався до куреня якийсь панок у котелку. На старого Хихиню вiн був не схожий — молодий, чепурненький, добре одягнений.

Так само злодiйкувато озираючись, панок зайшов на подвiр'я, зупинився, завмер, прислухаючись, — зробив стойку, наче мисливський пес, навiть ногу одну пiдняв. Потiм навшпиньках пiдiйшов до дверей. Дверi були незамкненi. Вони стиха рипнули, коли панок, прочинивши їх, зайшов усередину. Дiї панка були явно пiдозрiлi. "Невже шпик?" — подумав я.

Нiколи не бачив я живих полiцейських шпикiв.

Користуючись своєю невидимiстю, я посунув за панком у хату.

Нервуючи, панок хапливо нишпорив по хатi, щось шукав: зазирав у всi кутки, в запiчок, у пiдпiл, тремтячими руками одчинив незамкнену скриню, старезну, почорнiлу, в якiй лежало якесь шмаття, довго рився у тому шматтi.

Попередня
-= 39 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!