Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Загадка старого клоуна

Образiв у хатi не було. Замiсть них у кутку висiла невелика картина козак Мамай, схрестивши ноги, грав на кобзi, сидячи пiд дубом. Поруч стояв кiнь.

Пайок полiз рукою за картину.

I раптом хтось заграв на сопiлцi i почувся смiх:

— Хи-хи-хи-хи-хи…

Панок так i вклякнув перед картиною. Смiх линув невiдомо звiдки.

Аж я рота роззявив. Здавалося, що смiється козак Мамай з картини.

Панок панiчно закрутив на всi боки головою, роззираючись.

I нарештi побачив: зi стелi, з квадратного отвору, що вiв на горище, визирала голова — велика, сива, з великим носом, з товстими губами, якi розтягалися в усмiшцi.

— Хи-хи-хи-хи-хи!… Здрастуйте, пане! Хи-хи-хи-хи!

Голова зникла, замiсть неї з горища звiсилися великi порепанi босi ноги, i в хату легко навiть не стрибнув, а просто злiз без усякої драбини високий кощавий дiд у домотканих штанях i сорочцi. У руках вiн тримав сопiлку.

Сива коротка борода в дiда Хихинi росла не всуцiль, а наче на узлiссi, окремими кущиками, i це робило його обличчя зовсiм кумедним.

— Дiду! Це… ви? — розгублено пробелькотiв панок. — А ви ж… ви…

То був Рудий Август. Я впiзнав його, тiльки коли вiн заговорив, — по голосу. Я бачив його двiчi — один раз у гримi клоуна, тодi, в цирку, i вдруге пiд час окупацiї, коли обличчя його було спотворене шрамом. I нiколи б не подумав, що оцей чистенький панок — то вiн.

Але то був вiн.

— Не поїхав я, хи-хи-хи-хи… Не поїхав, — торжествуюче смiявся Хихиня. — Лишився. Хи-хи-хи-хи. Ти думав, що обдурив мене, одiслав старого по насiння, — знаєш, що я квiти люблю, а сам, бач… Ех ти! Нишпорка! Ну що, знайшов що-небудь? Хи-хи-хи-хи!

Рудий Август пiдповз на колiнах до старого i заскиглив, як цуценя.

— Дiду! Не губiть! Не губiть мене! Дайте менi весел-зiлля! Дайте, благаю! У вас же е. Є! Я знаю. Нi в кого нема, а у вас є. Недарма ж люди кажуть. Недарма. Ви єдиний знаєте, яке воно, де росте, де його збирати. Одкрийте менi, дiду, цю таємницю, благаю, Христом-богом молю! Не для себе, для публiки.

— Дурень ти, чоловiче! Дурень i грошолюб. Нема з тебе вигоди, як з гнилої колоди. А на сухе дерево й ворона не сяде. Ти й артистом став, циркачем, не тому, до людей веселити любиш, а щоб грошi загребти.

— Якi грошi? Публiка мене не любить. Управляючий цирком вигнати хоче. Врятуйте мене! Благаю!

— Та нема в мене нiякого весел-зiлля. Казав же.

— А чого ж ви такий веселий завжди? Чого? Просто так не буває.

— Вдача така, дурню. Легка вдача. Легко менi вiд тiєї моєї вдачi й важко водночас. Бачиш, живу, як злидень.

— А чого ж люди балакають? Даремно нiколи не стануть балакати!

— Чого балакають? Гаразд, скажу. Предок мiй, кажуть (е така сiмейна легенда), який жив отут на Куренiвцi, запорiзький козак Тимоха Смiян, нiбито справдi знав секрет весел-зiлля, смiх-трави. Недарма й прiзвище, мовляв, таке було — Смiян. Може, не без нього i той знаменитий лист запорожцiв турецькому султану писався. Та жив вiн за часiв Богдана Хмельницького й Iвана Сiрка. У сiмнадцятому сторiччi. Може, збiгаєш до нього, поспитаєш? Хи-хи-хи-хи…

— Дурите ви мене, дiду… Просто не хочете вiдкрити секрет. Я вам заплачу. Нате ось. — Рудий Август шарпнув з кишенi папушу асигнацiй. Заплачу! Скiльки хочете?

— От бачиш, — засмiявся старий. — А ти казав: "Якi грошi?" Ну от що. Забирай оте паскудство i сам забирайся. Через тебе в хатi дихати нiчим стало. Ху!…

Дiд Хихиня нахилився, бридливо узяв Рудого Августа, як погане цуценя, пiдняв i понiс на витягнутих руках до дверей. Штовхнув ним дверi, перенiс через порiг i обережно поклав на землю.

Стрiпнув бридливо руками i весело засмiявся.

Я глянув на Рудого Августа — до чого жалюгiдний: котелок в'їхав на очi, холошi штанiв закотилися, i з-пiд них визирали худi, бiлi, помережанi синiми жилками ноги.

Стоячи навкарачки, вiн i справдi був як побитий пес.

Раптом вiн схлипнув:

— Я… за цi грошi вбивцею, може, став, а ви…

I враз, мов па пружинах, пiдхопився з землi (все-таки вiн був циркач!) i кинувсь до дiда. В руках у нього блиснув нiж.

Та дiд з несподiваною для свого вiку спритнiстю перехопив його руку, скрутив так, що аж хруснуло, — нiж випав на землю.

I знову Рудий Август стояв навколiшки перед дiдом, скривлений, перекособочений вiд болю й страху.

А дiд спокiйно дивився па нього й зневажливо смiявся:

— А ти й справдi вбивця. Тiльки жалюгiдний. Убивця-невдаха. Треба б менi було тебе розчавити, як блощицю. Бо ти ж мене вбити хотiв. Але я гидую. Одне тiльки скажу, — усмiшка враз зiйшла з його носатого й губатого обличчя, i воно стало страшним, — геть з Києва! Щоб i духу твого смердючого не було! Ото тебе вiдпускаю i даю пiвгодини. Наймай конi й скачи свiт за очi! Я нащадок запорожцiв. А козаки слiв на вiтер не кидали. Киш!

Попередня
-= 40 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!