Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Загадка старого клоуна

Вiн повернув Рудого Августа до себе спиною i хвицнув його своєю здоровенною босою ногою у спину. Рудий Август одразу кинувся бiгти.

А вслiд йому котилося дiдове веселе:

— Хи-хи-хи-хи!…

Я чогось подумав, що це, може, була остання реприза Рудого Августа, останнiй смiх, який вiн викликав у глядача.

Тепер зрозумiло, чого так несподiвано й загадково зник Рудий Август, не сказавши нiчого нiкому, навiть речей своїх не забравши.

Страх перед дiдовою помстою погнав його з Києва. Грошi вiн мав, i це його врятувало. В цирку вiн уже не виступав. Зайнявся комерцiєю аж у Сибiру. Став власником ювелiрних магазинiв, а потiм… Та хiба мiг знати Хихиня, ким стане Рудий Август потiм?

Старий Хихиня пересмiявся, сплюнув i почав поратися бiля квiтiв, високий, кощавий, могутнiй, як та стара груша, що пiдносилася над його куренем.

I, поливаючи квiти, дiд весело наспiвував:

Ой вже чумак дочумакувався, Продав штани та й у боки взявся.

Ще й награвав собi на сопiлцi, яку тримав однiєю рукою.

Вiн менi дуже подобався, цей старий Хихиня.

I хоч був вiн зовнi зовсiм не схожий на мого дiда Грицька, щось у них було спiльне — однiєї вони були вдачi. I усмiшка в них однаково промiнилася зморшками вiд очей.

Я з нiжнiстю дивився на старого Хихиню, розумiючи, що зараз, мабуть, доведеться розлучитися з ним i нiколи я його бiльше не побачу. Так менi не хотiлося розлучатися! Так хотiлося хоч словом перекинутися з ним.

Я пiдлетiв до Чака, який усе ще ховався за кущем дерези, i розказав йому те, що вiдбулося в хатi, що говорив дiд про свого предка Тимоху Смiяна.

Чак уважно вислухав, задумався.

— Скажiть, а можна, я трохи побалакаю з дiдом Хихинею? — спитав я. Однак доведеться, мабуть, повертатися нам зараз назад у свiй час. Можна?

— Ну що ж… Давай. Ходiмо, — рiшуче сказав Чак.

Я вiдчув, як налилося вагою моє тiло, вiдчув ногами земну твердь i одразу ж дряпонувся об дерезу.

В очах старого Хихинi вiдбилося здивування, коли вiн побачив нас.

— Здрастуйте, дiду! — хрипким вiд хвилювання голосом сказав я. Здорово ви отого Рудого Августа… Так йому й треба.

— А!… Здоров, хлопцi! — кумедно роззявив губатого рота дiд. — Ви що з неба впали? Як це я вас не вгледiв?

— Майже, — весело сказав я.- 3 тисяча дев'ятсот вiсiмдесят другого року ми.

— А-а… ясно, — усмiхнувся дiд. — А чого це вам аж на сiмдесят рокiв назад скаконути закортiло?

— Так отож та сама смiх-трава нас цiкавить. Весел-зiлля.

— I вас теж. Ага.

— Скажiть, а ви правду говорили Рудому Августу чи тiльки так, щоб одчепитися?

— Про що?

— Ну, про те, що не знаєте секрету смiх-трави, про предка свого Тимоху Смiяна, який нiбито знав той секрет.

— А ви чули?

— Я — нi, — сказав Чак. — А вiн чув. Вiн невидимий був.

— Ага. Ясно. Якщо невидимий, тодi мiг.

— Так що? Правду ви говорили чи…

— Правду. Я взагалi не брешу нiколи i брехунiв не люблю. Тому й вам повiрив. Бо вiдчуваю чогось, що не брешете.

— Не брешемо, — якомога серйознiше Сказав я.

— То тепер ви скажiть, як там у вас у вiсiмдесят другому?

— Гарно. Тiльки… урокiв багато задають.

— Ясно. Урокiв у всi часи багато задають. А цар який? Ян зветься?

— Нема нiякого царя. Микола Другий — то ж останнiй росiйський цар.

— Та ну!

— Точно! Через п'ять же рокiв, у сiмнадцятому, революцiя гряне. I царя скинуть. А потiм i помiщикiв та капiталiстiв. Народна влада буде, радянська.

— Ех! Хотiлося б хоч одним оком глянути! — То глянете обома. П'ять рокiв не так уже й довго.

— Та старий я, все-таки шiстдесят сьомий уже.

— Ну то й що? — озвався Чак. — Менi оно вiсiмдесят два.

— Диви, як сохранилися, — уїдливо примружився Хихиня, оглядаючи хлоп'ячу Чанову статуру у гiмназичнiй формi.

— Та ви не дивiться на них зараз, — вступивсь я. — Зараз їм дванадцять, як i менi. Бо це ж сiмдесят рокiв тому. А мене зовсiм нема. Тому я й невидимий був. А це я матерiалiзувався, щоб з вами побалакати. Спецiально. От iще трошечки побалакаєм i зникнемо.

Товстi губи Хихинi округлилися бубликом.

— 0-он воно що! Ясно.

Вiн усе-таки був надзвичайний дiд, цей Хихиня. Його нiщо не дивувало. Навiть така дивовижна рiч, як люди з майбутнього. Дивакiв нiщо не дивує.

— Слухайте! — раптом прояснiв вiн. — Не знаю, як ви це робите, але раз так, то поганяйте, хлопцi, до мого предка Тимохи Смiяна, у тисяча шiстсот сорок восьмий рiк, I дiзнаєтеся в нього секрет весел-зiлля. Я б i сам…

Вiн не доказав, бо в цей час його перебив дзвiнкий жiночий голос:

Попередня
-= 41 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!