Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Загадка старого клоуна

Проминули ми кiлька хат i раптом почули крики й лайку.

На iанку заможної хати стояв мордатий черевань з маленькими свинячими очками в отороченому сивою опушкою жупанi.

А бiля ворiт нужденний кощавий дядько у латанiй-перелатанiй свитинi тримав за плече такого ж нужденного губатого хлопчика рокiв тринадцяти. Я одразу збагнув, що то дядько Микола й малий Хихиня.

— Що ж ви сироту кривдите, хреста на вас нема! — вигукував дядько Микола. — Хлопчина три днi з ранку до ночi яблука вам збирав, а ви йому й шеляга не заплатили. Га?

— Iди, йди! Злидень! Виговорити вiн ще менi буде! Твiй сирота бiльше яблук з'їв, нiж наробив. Тато у Сибiру гниє, i синочок туди стежку протоптує. Ану геть звiдсiля!

— Та скiльки ж тих яблук натщесерце без хлiба з'їси! А ви ж i шматочка не дали. А обiцялися годувати малого.

— Ще й хлiба вам, арештанти! Думаєш, як не крiпак, то вже й козак? Вже й з рота халяву робити можеш? Ану поганяй, голото, бо кунделя спущу!

— Ех! Не вмiю я сказати! Ех! — з досади махнув рукою дядько Микола. Шкода, поїхав учора Тарас Григорович. Вiн би тобi сказав! Вiн би…

— Що? Пащекуєш? Теж на каторгу захотiв? Ану, Бровко, ату їх! Ату! звиснув черевань.

"Значить, нема вже Шевченка… Не побачу я його…" — мелькнуло в мене.

Спущений з ланцюга здоровенний кундель, захлинаючись гавкотом, кинувся до ворiт.

Ще мить i…

Але тут Єлисей Петрович щось тихо сказав.

I розлючений пес, наче наштовхнувшись на невидиму стiнку, враз ударив з розгону усiма лапами об землю i став як укопаний.

Потiм схилив голову набiк, вищирився, наче усмiхнувся, i заметляв хвостом.

— О! Бачиш, твiй пес людянiший за тебе! — сказав дядько Микола.

Черевань вiд подиву аж перехнябився увесь.

— Ходiмте, дядьку, ходiмте! — потягнув Хихиня за рукав дядька Миколу. Ну його!

Дядько Микола безпорадно махнув рукою, вони пiшли.

Я з вдячнiстю глянув на Єлисея Петровича.

Дядько Микола йшов мовчки, нiчого вже не говорив, а тiльки досадливе кректав.

— Та не розстроюйтесь, дядьку, — сказав Хихиня. — Хай йому грець, тому Бридаку! Ходiмте краще картоплю їсти!

— Яку картоплю? — здивовано звiв брови дядько Микола.

— От побачите! Ходiмте! — I Хихиня потягнув його повз хати, повз сади й городи у порослий кущами й деревами яр.

Ми полинули слiдом.

Мiж кущiв у яру була викопана затишна печерка. У нiй курилося згасающе вогнище, над яким на рогачi-гiлляцi висiв щербатий казанок.

— Овва! Та тут у тебе цiле господарство! — сплеснув руками дядько Микола. — А картопля ж звiдки?

— Та в того ж Бридака в рахунок заробiтку позичив, — усмiхнувся Хихиня.

— Ой, стережися! Впiймає тебе той нелюд — приб'є. За одну картоплину вiн i душу живу не пожалiє.

— Я меткий. Не впiймає,- безтурботно одмахнувся Хихиня.

— Ех, бiдачисько ти, бiдачисько! — похитав головою дядько Микола.- I я ж тобi помогти по-справжньому не можу. Сам же знаєш, що по наймах перебиваюся, щоб мої з голоду не попухли.

- їжте, дядьку, вона давно зварилася, вже й охолола. — Хихиня наштрикнув на гостряк гiлки картоплину i простягнув дядьковi.

— А ти?

— I я, — усмiхнувся Хихиня й собi почав чистити картоплину. — От добре, що бог картоплю створив. Хоч є з кого й нам шкуру дерти. А то все з нас та з нас.

Дядько Микола усмiхнувся гiрко, обняв хлопця, пригорнув до себе:

— Молодець! Не корись лиховi нiколи. Не схиляйся перед долею. Не журись. Журбою долi не подолаєш.

— А я й не журюсь. У менi смiх живе. Отут, коло пупа. Хи-хи! — Хихиня пiдняв сорочку й ляснув себе по животу. Дядько Микола засмiявся:

— Тiльки не згуби смiху. Пiдперiзуйся добре! Потiм очi його враз спалахнули вогнем:

— Нiчого! Нiчого! Прийде час, i всiх отих здирникiв, усiх панiв та пiдпанкiв змете народ, як вiтер полову. "I треба миром, громадою обух сталить, та добре вигострить сокиру — та й заходиться вже будить…" Не мої слова. Я так сказати не годен. Тараса Шевченка слова…

— Отого, що у Пашковської жив?

— Отого самого, синку. Великого Кобзаря нашого.

— Добрий чоловiк. Усю дiтвору прiорську частував. Цiлий вiз подарункiв, як їхав учора, роздав: I менi сопiлка калинова дiсталася. От стривайте, я вам покажу. Вона в мене у сховку, тут недалеко, у дуплi. Я миттю! — Хихиня пiдхопився й зник за кущами,

"О! Треба зараз! Бо, може, слушнiшої митi й не буде", — майнуло в мене, i я вiдчув, як ураз налилося земною вагою моє тiло.

— Дядьку! — чогось пошепки сказав я.

Дядько Микола обернувся й здивовано округлив очi:

— О! А ти звiдки? Хто такий?

Попередня
-= 49 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!