Слава ЗСУ!

— Про це потiм. Вибачте, нiколи… А зараз слухайте, що я вам скажу. Ваш племiнник, який побiг ото по сопiлку, перед смертю просив сказати вам, що справдилися слова Тараса Шевченка: змiв-таки народ панiв, як вiтер полову, дожив вiн до революцiї i… — Я говорив поспiхом, швидко, щоб встигнути сказати все, поки не прибiг Хихиня.

Очi дядька Миколи округлилися ще бiльше:

— Перед смертю? Що? Що з ним сталося?

— Та не зараз! Потiм. Через багато рокiв… У тисяча дев'ятсот сiмнадцятому…

Я вже думав, що зовсiм заплутався, що дядько Микола нiчого не зрозумiв. Але вiн виявився кмiтливiшим, нiж я гадав.

— А ти хто такий? — примружився вiн на мене. — Циган? Ворожбит? Що майбутнє вгадуєш?

— Нi. Просто виконую його передсмертну волю. Тiльки ви

йому зараз цього не кажiть. Вiн же ще нiчого не знає. Це ж усе

буде через багато рокiв…

У цю мить зашарудiли кущi — надбiгав Хихиня.

Я не хотiв зустрiчатися з ним зараз вiч-на-вiч. Я хотiв зникнути. I я зник… Гу-у-ух!

В грудях у мене гухнуло, перехопило подих, наче я. стрибнув у прiрву.

…Я стояв поряд з Чаком бiля будиночка з меморiальною брилою, проти кiнотеатру "Кадр".

— Ну, от… Одну справу зроблено, — кивнув Чак.

— А де Єлисей Петрович? — озирнувсь я.

— Мабуть, у своїх лiсових справах полетiв. Та вiн нам сьогоднi вже й не потрiбен. Сьогоднi ми вже нiкуди не помандруємо. Не тi в мене, Стьопо, сили, щоб двiчi на день… Вибачай, їдьмо додому.

I ми сiли у вiсiмнадцятий тролейбус i поїхали до центру.

Я сидiв бiля вiкна, дивився на вулицю й думав, згадував усе, що тiльки-но вiдбулося.

Яка все-таки дивовижа отi мої уявнi мандри з таємничим Чаком!

Щойно я ледь-ледь не зустрiвся з Тарасом Шевченком. Ще б трошечки, ще б усього один тiльки день — i зустрiвся б…

Мiг би разом з прiорською дiтлашнею гратися з ним у квача, у пiжмурки, у довгої лози. Шевченко дуже любив гратися з дiтьми. I в час перебування отут, на Куренiвцi, на Прiорцi, тодi, у серпнi 1859 року, вiн часто грався з ними, i пригощав їх, i дарував подарунки. Про це в багатьох книжках пишеться.

I менi вiн мiг щось подарувати — сопiлку, свищика абощо.

Так от на якiй сопiлцi грав тодi дiд Хихиня!

А може, вона до когось потрапила, як дiда не стало. I збереглася до ваших днiв. I хтось, може, грає на нiй, не знаючи, що то Шевченкова сопiлка. I ще, може, якiсь подарунки Тараса Григоровича десь збереглися. А що? Не може хiба зберiгатися глиняний свищик сто двадцять рокiв? Оно археологи вiдкопують рiзнi череп'янi вироби, що по тисячi рокiв у землi пролежали. А за якихось сто двадцять рокiв що йому зробиться, свищику?! От би знайти десь!

…Того вечора я довго не мiг заснути.

Я лежав на своїй розкладушцi бiля вiкна, дивився на всiяне зорями небо i думав. Думав про того уявного Єлисея Петровича, доброго симпатичного лiсовика-iнспектора по Києву та Київськiй областi, який допомагає нам з Чаком мандрувати у далекi минулi часи. Яка дивна, яка незбагненна рiч людська уява! У нiй однаково яскраво живе й те, що в життi є, що траплялося, i те, чого немає, що не траплялось i трапитися нiяк не могло.

Минулого лiта, коли я ото перечитав усього Дюма, що був у нашiй сiльськiй бiблiотецi, як розбурхалася тодi моя уява! Жах!… То була просто якась повiнь фантазiї, якесь стихiйне лихо.

Скiльки благородних подвигiв я звершив!

Скiльки пiдступних, пiдлих ворогiв проштрикнув я своєю шпагою!

Вiд скiлькох нещасть урятував руду графиню Гафiйку Остапчук iз сьомого класу!

Загадковий i всемогутнiй, як граф Монте-Крiсто, я вершив свої подвиги таємно й безкорисливо, залишаючись для графинi Остапчук невiдомим iнкогнiто.

Менi навiть на думку не спадало тодi, що граф Монте-Крiсто, можна сказати, з Києва…

Гафiйка Остапчук стояла на осоннi, прикривши очi долонею, i дивилася на мене.

Я вiдчував себе винним перед нею.

Несподiвано в уяву мою увiрвалася Туся Мороз.

У довгому бiлому королiвському платтi, вона сидiла на трапецiї пiд куполом цирку i загадково усмiхалася менi…

"Один дурний кине сокиру в воду — десять розумних не знайдуть", — нi з того нi з сього згадалося чогось дiдове Грицькове.

I ще: "Упав у сон, як сокира в воду".

Далi я вже не пам'ятав нiчого. Я заснув.

РОЗДIЛ XIII

Несподiвана радiсть. — Iгор переживає. — Ми вирушаємо у подорож до куренiвських запорожцiв. — Брати-домiнiкани.

Сьогоднi Сурена в школi нема. Сьогоднi в нього зранку зйомочний день.

Уже на першому уроцi я вiдчув — знову щось у класi сталося. До того ж щось, пов'язане зi мною. Дiвчата перешiптувалися, позирали у мiй бiк i стиха ойкали, прикриваючи долонями роти. Хлопцi теж дивилися якось не так, як завжди. А Iгор Дмитруха сидiв похмурий i сердито зиркав на мене спiдлоба, наче я був у чомусь винен перед ним.