Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Загадка старого клоуна

Отакої! Сам мене ображає на кожному кроцi ще й дметься, як жаба на купинi.

Я не знав, що й думати.

"А може, — раптом майнуло в головi, — може, вони про щось дiзналися?…"

Але як вони могли дiзнатися? Як? Бачили мене разом з Чаком? Ну й що? А Єлисея Петровича не могли вони бачити. Не могли! Бо вiн уявний.

Весь перший урок я ламав собi голову. А на перервi все з'ясувалося.

Коли ми, гублячи свої речi, перебiгали з одного кабiнету до iншого, Туся Мороз не витримала й зашепотiла, озираючись:

— Ой! Слу-у-уха-ай! Таке сталося! Таке сталося! Учора пiсля урокiв Сурен по секрету сказав Льонi Монькiну знаєш що? Жах! Виявляється, Сурен по-вiрменському знаєш що? Муха! Уявляєш? Муха! "По-вашому, — каже, — муха робить «дз-з-з», а по-нашому «с-с-с-с». Тому й називається — с-сурен". Уявляєш? А Iгор тебе при ньому… увесь час… Уявляєш? Так незручно! Iгор тепер теж переживає. Жах!

— Ги-ги! — якось само собою реготнуло у мене всерединi. Так от чому тодi Сурен подивився на мене дивно i не сказав нiчого!

Сурен — муха! Го-го!

Наче тепла хвиля огорнула мене i пiднесла вгору.

Iгор переживає. Ну й хай! Хай переживає, карабас!

А я не переживав хiба, як вiн мене увесь час Мухою дражнив?

Не переживав? Дз-з-з-з… Хай йому тепер подзикає! Хай йому посвербить, як менi свербiло! Хай!

"Який «добридень», таке й "доброго здоров'я", — каже мiй дiд Грицько.

Авжеж, незручно! Авжеж!

Сурен!

Такий хлопець! З Вiрменiї приїхав. У кiно знiмається. I взагалi…

А тут йому якийсь, вибачайте, Дмитруха пiд самiсiнький нiс мухою дзижчить, дражниться.

Авжеж, незручно! Є чого переживати. Є!

Як мало треба людинi, щоб у неї став гарний, веселий настрiй.

Я озирався навкруги, i всi навколо здавалися менi такими симпатичними. I добрими. I хорошими. Навiть отi Спасокукоцький та Кукуєвицький, якi ще вчора дошкульно дражнили мене, вислужуючись перед Iгорем Дмитрухою. Я вже простив їм. А набурмосеного Iгоря Дмитруху менi вже було жаль. Так же вiн старався подружити з Суреном, так же обiймав його за плечi… Ну, де ж, де ж йому було знати, що Сурен по-вiрменському означає «муха»… Бiдний Iгор!

Туся Мороз дивилася на мене й усмiхалась. Очi її свiтилися через окуляри. Вона радiла разом зi мною. I менi було це дуже приємно. I я ще раз подумав, що вона схожа на Терезу.

Менi дуже захотiлося розказати їй про Чака i про мої з ним надзвичайнi мандрiвки, їй однiй. Але я стримавсь. Я не мав права. Це була не тiльки моя таємниця. Це була таємниця й старого Чака.

Ми домовились зустрiтися з Чаком о четвертiй на площi Богдана Хмельницького, у тому самому скверику, бiля мiдного лева. Чак знову працював чогось у Лiтературному музеї.

Я трiшечки припiзнився, хвилин на десять. "Засидiвся на стартi", — як кажуть спортсмени. Бiльше, нiж сподiвався, просидiв над уроками. Не виходила в мене задачка. А я хлопець упертий, не люблю, коли в мене щось не виходить. I поки ту кляту задачку не додушив, вiд столу не встав.

Поряд з Чаком на лавцi сидiв Єлисей Петрович, пiд пахвою в якого була книжка, але вже iнша- "Вечори на хуторi поблизу Диканьки" Миколи Васильовича Гоголя.

— Вибачте, здрастуйте, я… — пiдбiгаючи i ледве переводячи подих, почав я, але Єлисей Петрович перебив мене:

— Знаю! Не виходила задачка, але ти її додушив. Молодець! Привiт!

— А… звiдки ви знаєте? — розгублено спитав я.

— Ну-у, — ображено схилив голову набiк Єлисей Петрович i глянув на Чака, наче запрошуючи його у свiдки.

I я вiдчув незручнiсть, згадавши, з ким маю справу.

— Вибачте, я просто не подумав.

— Отож-то! — напутливо мовив лiсовик. — Ну, ходiмо швидше. А то в мене не так-то й багато часу.

Ми сiли на вiсiмнадцятий тролейбус i поїхали на Куренiвку.

Єлисей Петрович знову вмостився вгорi на поручнях i розкрив Гоголя. Глянувши на мене вниз, вiн погладив сторiнку рукою i сказав:

— Прекрасний письменник! Здорово про нашого брата пише. Завжди з захопленням перечитую.

Всю дорогу вiн реготав, аж стогнав вiд задоволення. Ми зiйшли бiля Парку iменi Фрунзе.

— Ну, давайте точнi данi, — сказав Єлисей Петрович. — Бо я iсторiю не дуже добре знаю, можу наплутати.

— Нам потрiбен предок отого Хихинi, козак-запорожець Тимоха Смiян, який жив за часiв Богдана Хмельницького отут на Куренiвцi, — сказав Чак. Раз вiн був запорожець, то жив вiн тут, певне, лише взимку. Належав, мабуть, до так званих козакiв-зимочан, якi влiтку жили на Запорожжi, а восени роз'їжджалися на зимiвники по рiзних мiстах i селах. Були такi зимiвники i в Києвi на Куренiвцi. А час, мабуть, треба брати — осiнь 1647 року, бо весною наступного почалася вже визвольна вiйна українського народу 1648–1654 рокiв пiд проводом Богдана Хмельницького, що закiнчилася возз'єднанням України з Росiєю. Козаки були весь час у походах, i вiдшукати у тому вирi Тимоху Смiяна вро-сто неможливо.

Попередня
-= 51 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!