Слава ЗСУ!

В окремих випадках до них пiдпрягалися ще й отi двоє маленьких з першої парти — Лесик Спасокукоцький та Стасик Кукуевицький.

П'ятий їм був зовсiм нi до чого. Як п'яте колесо у возi.

"На пасiцi не розмахуй руками", — казав завжди дiд Грицько. I, якби я ото не вискакував одразу iз своїми жартами, може б, вони й прийняли мене з першого дня у свiй гурт. Якби я повiвся скромненько, тихо, то потiм можна було б i позмагатися у дотепностi з ними, навiть iз самим Iгорем Дмитрухою, i потроху-потроху завоювати їхню симпатiю та прихильнiсть.

А так…

А так став я посмiховиськом.

— Ну як там справи з мухами?

— Ой, стривайте-стривайте, щось у нього в головi, здається,

дзижчить.

— Привiт, Муха!

— Гав-гав!

— Дз-з-з!

Навiть нещасний Льоня Монькiн, з якого до мене, як я потiм дiзнався, усi в класi кепкували, зрадiвши, що є йому нарештi замiна, дзижчав менi услiд мухою.

I я, перший жартун i дотепник у своїй школi, гострого слова чийого боялись навiть старшокласники, я, онук вiдомого на все село дiда Грицька, тут перетворився раптом на якусь ганчiрку, об яку витирали ноги всi, хто хотiв.

Я розумiв, що я сам винен, — не треба було менi ото ляпати про пса й муху, та вiд того ставало ще важче.

Дома мого настрою нiхто не помiчав. Тато був так захоплений своєю роботою, що часто працював i в суботу та в недiлю. Його дуже хвалили, а Iван Михайлович сказав, що тато згодом, може, навiть дiстане колись почесне звання «феллоу». Поки що в нас у Радянському Союзi є тiльки один представник цього всесвiтнього товариства висококласних майстрiв. Це Фелiкс Равдонiкас iз Ленiнграда. Про нього навiть фiльм по телевiзору показували.

Мама поступила працювати на взуттєву фабрику бiля Лаври. I вчилася на якихось курсах. Теж хати не трималася. Дiд Грицько трохи побув та й поїхав назад у село — копати картоплю.

Приїхала було баба Галя мене доглядати, але теж довго не витримала. Вона прокидалася за звичкою дуже рано, десь о третiй, одягалась i мовчки сидiла посеред кухнi на табуретцi, склавши руки на колiнах. Якось, прокинувшись уночi, я вискочив, куди менi було треба, i мало не вмер з переляку, побачивши в кухнi на тлi вiкна мовчазну нерухому постать.

— Чого ти кричиш? — тихо спитала баба.

— А чого ж ви?… Я думав, що то злодiй. От iще!

— Ех! — зiтхнула баба тужливо.- I як там моя Лиска? I курочки… I кабанчик… Той старий хiба догляне як слiд. Ех!

Через кiлька днiв поїхала вона до своєї Лиски.

Та й нащо мене доглядати?! Що я — дитина, чи що.

Все одно нi баба, нi дiд, нi батьки не зрозумiли б моїх переживань.

— Ти ж гляди, синку, обережненько, — наказувала вранцi мама. Роззирайся добре, як вулицю переходиш. Тi ж машини, тролейбуси тут так гасають. Не дай боже, вженешся пiд якусь… I як обiд розiгрiватимеш, з газом, дивись, не жартуй. I не скучай, любий! Як уроки поробиш, телевiзор дивись, читай, магнiтофон слухай.

— У кiно сходи, — тицяв менi карбованця тато. — Морозива

з'їж, абощо.

— I ключi ж 'не загуби, — вже з порога озивалася мати.- I квартиру зачиняй гарненько! Та й хлiба купи, i молока…

Дверi хряпали i я лишався сам-один аж до пiзнього вечора.

Батьки на пiвгодини ранiше, нiж я, iшли вранцi.

Школа моя (як вона менi набридла!) була зовсiм близько. Двi зупинки тролейбусом.

Я снiдав у самотинi, замикав квартиру i бiг вузькими сходами вниз. Пiсля того як я двiчi застряв у лiфтi, не любив я ним користуватися, особливо вниз. У нас було два лiфти — пасажирський i великий, вантажний. Я примудрився застряти в обох.

Пiсля школи, нашвидку виконавши уроки i знов-таки у самотинi пообiдавши, я замикав квартиру i вирушав у мандри по Києву.

Як менi було погано! Якби хто знав, як менi було погано! I нащо ми переїхали у цей Київ?! Нащо?! Я готовий був пiшки йти назад у село. Навiть потайки плакав кiлька разiв. I я таки втiк би назад у село. Тiльки менi жаль було тата й маму.

Щоб якось угамувати бiль i тугу, я вирушав у мандри по Києву.

Я й ранiше, дома, в селi, любив мандрувати. Ми частенько з хлопцями мандрували полями, лiсами у сусiднi села, плавали човнами до греблi, а одного разу навiть проблукали у лiсi всю нiч, завдавши переживань i великого клопоту батькам.

У менi жив отой неспокiйний мандрiвний дух наших предкiв, якi кочували по безкрайнiх просторах не заселеної ще нашої землi, дух, що не дає людинi спокiйно всидiти на мiсцi, а спонукає кудись iти, iти, iти, без певних завдань i мети, просто щоб бачити новi обрiї, щоб мiряти ногами новi дороги, щоб зустрiчати нових людей…