Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Загадка старого клоуна

Я й не думав, що мене так проводжатимуть. Прийшов увесь наш клас, i Марiя Степанiвна, i таткiв друг завуч Володимир Свиридович. Принесли квiти. I говорили якiсь гарнi слова. А Марiя Степанiвна обняла мене, пригорнула:

— Ти ж пиши, Стьопочко, не забувай нас. Хоч i багато ти менi кровi попсував, але я ж тебе, шалапута, люблю.

I я, дурний, не витримав i заплакав. Василь з Андрiйком поодвертались i теж зашморгали носами.

А коли ми вже сiдали в машину, щоб їхати на станцiю, я весь час озирався. Менi дуже хотiлося хоч на мить побачити оту руду Гафiйку Остапчук iз сьомого класу, що жила за чотири хати вiд нас. I тiльки як ми вже вiд'їжджали, я таки побачив її. Вона вийшла з-за льоху i, приклавши козирком долоню до очей, дивилася нам услiд. Руде її волосся аж горiло на сонцi i осявало все їхнє подвiр'я, всю вулицю, весь свiт.

Я пiдскочив i замахав їй рукою, ледь не перевалившись через борт машини. Вона звела руку i помахала менi теж. Серце мов аж зайшлося вiд радостi. До самiсiнького поїзда я був щасливий.

I тепер, дивлячись з балкона, я наче бачив отам, за обрiєм, руду Гафiйку, яка стояла коло льоху i махала менi рукою. I серце моє стискалося.

У нову школу ходив записувати мене тато. Я, звiсно, ходив разом з ним.

Чимось та школа нагадала менi нашу нову квартиру. Теж порожня, теж лунка й так само пахла вапном, крейдою, олiфою. I шпiнгалети на вiкнах так само не зачинялися. I шибки заляпанi фарбою. У коридорi стояли козли. Мабуть, щойно закiнчився ремонт.

Ота безлюдна лунка порожнеча, ота запахуща пiсля ремонтна холодна сирiсть були непривiтнi й одразу нагнали на мене тугу.

I туга та була передвiсником невеселих моїх днiв у новiй школi.

Хто коли-небудь хоч раз був новачком у класi, той прекрасно знає, яке ж то гидке, гнiтюче почуття, який принизливий трепетливий неспокiй огортає тебе з першої ж митi пiд цiкавими глузливо-вичiкувальними поглядами, що зустрiчають тебе всюди, куди не озирнешся ти, куди не поткнешся.

Де ти, вдачо моя весела?

Чого покинула мене, втiкаючи холодними мурашками кудись у п'яти? Що ж я робитиму без тебе? Сам-один серед них усiх? Пожди! Не тiкай! Не лишай мене!

Та хiба втримаєш?

Смiх i гумор, веселий настрiй — то дуже тонка, делiкатна штука. Мить та й уже. I як не старайся ти — не вимучиш iз себе смiху, коли у тобi його нема.

Недарма казав завжди дiд Грицько: "Хоч плач i не втирайся, а в тугу не вдавайся. Туга — лиха подруга. Кидай лихом об землю i не журись. Журбою поля не перейдеш, горя не здолаєш. Не давай журбi їздити на собi".

Ех-хе-хе!… Легко сказати — не давай, а коли…

Коли я тiльки вперше переступив порiг отого злополучного шостого «Б» класу, якесь недобре передчуття охопило мене.

— О! Новачок! — дзвiнко вигукнув iз задньої парти чорнявий хлопець у джинсовiй курточцi.

— Новачок! Новачок! — майже одноголосно пiдхопили двоє невисоких кругловидих хлопчакiв, якi сидiли за першою партою.

Бу-бух! — наче щось вибухнуло. Всi посхоплювалися з своїх мiсць i вмить оточили мене з усiх бокiв.

— Звiдки, пане, будете? — глузливо-ввiчливо спитав чорнявий.

— З села Витребеньки, звiдси далеченько, iти прямо, де велика яма, потiм з-за рогу навприсядки через дорогу, потiм трохи проповзти на пузi у тому лузi, де Iван теля пасе, от i все! — бадьоро вiдтарабанив я заранi придумане.

— Диви! Язикатий який. Га? — обернувся чорнявий до мордатенького, рум'яного, як яблуко, хлопця.

— Язикатий, нахаба! — кивнув той.

— Тихого пса й муха куса! — хвацько вiдповiв я.

— Ну, дурному псовi усе мухи в головi, — усмiхнувся чорнявий, i всi зареготали.

Я знiтився.

Смiх буває рiзний. Одна рiч, коли смiються з твоїх жартiв, дотепiв, зовсiм iнша, коли смiються з тебе… Перший смiх — то радiсть, я його страшенно любив, заради нього був готовий на все.

Другого смiху я завжди боявся.

Я стояв, опустивши голову. Щоки мої палали. А вони смiялися, а вони смiялися.

Виручив мене дзвоник. Усi кинулися по мiсцях. Зайшла вчителька. Висока, струнка, гарна. Не вчителька — королева.

Вона посадила мене на вiльне мiсце бiля гостроносої дiвчини в окулярах. I почала урок.

"Нiчого! Нiчого страшного не сталося, — заспокоював я себе. — Подумаєш, одна невдала реплiка!… Я ще себе покажу. Я ще себе покажу!"

Але показати себе я так i не змiг. Ще до кiнця урокiв я зрозумiв: жевжики, дотепники їм у класi були не потрiбнi. Вони мали своїх. I не одного, а одразу двох. Головний — лiдер класу Iгор Дмитруха, отой чорнявий, у джинсовiй курточцi, i пiдспiвувач його, шепелявий, мордатенький, рум'яний, як яблуко, Валера Галушкинський. Вони виступали у парi, як Тарапунька i Штепсель.

Попередня
-= 4 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!