Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Читай онлайн! Читай онлайн українською безкоштовно > Книги > Загадка старого клоуна

Усi в селi дуже люблять мого дiда. Жодне свято, жодне весiлля, проводи в армiю, жоднi хрестини (чи пак "свято новонароджених", як научає секретар нашої сiльради) не обходяться без дiда Грицька. Вiн завжди головний заводiяка, промовець, виголошувач рiзних кумедних тостiв. I що вже смiху вiд його теревенiв!

Правда, баба Галя часом не витримує i смикає дiда Грицька за полу:

— Та сядь уже, iроде, помовч трохи, дай людям слово сказати, нiхто через тебе рота розтулити не може. На оно закуси хоча б, а то тiльки ковть та ковть.- I пирiжком дiдовi рота заткне. Та минає хвилина-друга, пережує дiд пирiжка i знову за своє. Може дiд Грицько i з когось посмiятися, але бiльше iз себе самого кепкує, рiзнi кумеднi iсторiї про себе вигадує, аби смiшно було.

Про те, як вiн пiд час вiйни на передовiй у сильний туман до нiмцiв "у расположенiє" забрiв, нiмцi якраз обiдали, вiн i свiй котелок кухарю пiдставив, пообiдав з нiмцями, покурив i, захопивши "на десерт" «язика», назад повернувся. Такий туман був!…

То про змагання наввипередки з вовком.

То про те, як узимку ненароком пiд лiд провалився, проплив i в ополонцi, де наш колишнiй завклубом рибу ловив, голову вистромив та: "Здрастуйте, Олександре Степановичу!" Той так i вкляк — зомлiв.

Чого тiльки не розказував про себе дiд Грицько!

I хоч баба Галя завжди бурчала при цьому: "От старий кловен! Ну ж розпуска губу, ну!" — але очi в неї смiялися, iскристо промiнились, i не могли Вони приховати нiжностi.

Вдачею я пiшов у дiда.

Тато в мене серйозний, помiркований, розважливий. А я — шалапут.

— Весь у дiда! — наче з осудом каже бабуся Галя, але очi в неї теж промiняться i смiються.

— Не дрейф, — пiдморгує менi дiд Грицько. — Такi, брат, вдачi, як у нас з тобою, не пiдряд, а через поколiння народжуються. Бо iнакше не було б порядку.

Але якщо тiльки про порядок дбати, то було б дуже нудно жити. Найвеселiше ж буває саме тодi, коли немає порядку.

У кожному класi є жевжик, який порушує порядок, який крутиться на уроках, наче йому голки в штани насипали, пiдскакує. Кидає вчительцi реплiки, робить гримаси i взагалi викаблучується, як тiльки може. Аби тiльки всi смiялися. Аби тiльки розвеселити товариство.

У нашому класi таким жевжиком був я.

I от…

РОЗДIЛ II

Шостий «Б».  I нащо ми переїхали у цей Київ?!…

Ми прибули до Києва уранцi. Ми їхали з-за Днiпра, через Дарницю, повз Березняки, мимо Видубицького монастиря.

I пiсля Дарницького плетива рейок, пiсля бiлих багатовiконних березнякiвських новобудов раптом ступила з-за обрiю нам назустрiч велична срiбляста постать Вiтчизни-матерi (знаменитий київський меморiал) i золотисто засяяли на срiмких кучеряво-зелених кручах цибулястi банi Печерської лаври. А за ними танули у ранковому серпанку i готель "Київ", i Володимирська гiрка, i будинок ЦК комсомолу, i iграшково тендiтна Андрiївська церква…

Щось наче штовхнуло мене в груди — я вперше вiдчув, що я в Києвi.

Тато зустрiв нас на перонi з квiтами, збуджено-метушливий i якийсь незвичний. Щось у ньому вже було невловимо мiське, чого не було нi в мамi, нi в дiдовi, який приїхав разом з нами допомагати влаштовуватися, нi, звичайно, в менi.

Я це одразу вiдчув.

Квартира була порожня й лунка. В однiй кiмнатi стояли попiд стiнами три однаковiсiньких алюнiмiевих розкладушки i лупав бiльмуватим оком телевiзор. У другiй нiчого не стояло, тiльки в кутку було навалено в безладдi рiзних ящикiв, мiшкiв, пакункiв — нашi речi, три днi тому привезенi колгоспною машиною.

Лише кухня була обставлена. Новенький стiл, табуретки, шафи й холодильник сяяли, як у магазинi.

— О! Молодець, синку! — поплескав дiд Грицько тата по плечу, зайшовши на кухню. — Зразу видно хазяйську дитину. Знаєш, з чого починати треба. Щоб було де сiсти та борщу з'їсти.

Я одразу ж вискочив на балкон. В усiй квартирi найбiльше менi сподобалися ванна i балкон. Балкон був великий, довгий, з двома дверима однi з кiмнати, другi з кухнi, — хоч у футбола на ньому грай.

Наш будинок стояв на бульварi Дружби Народiв бiля Печерського мосту, квартира на дванадцятому поверсi, i з балкона видно було далеко-далеко, аж ген за Днiпро, за бiлi новi масиви, за огорнутi сизим маревом заводи, за синi лiсовi далi…

Здавалося, ще трохи звестися навшпиньки, витягнути шию, пiдскочити — i побачиш за обрiєм рiдне село. I хлопцiв-однокласникiв побачиш, i дружкiв своїх Василя та Андрiйка, i вчительку Марiю Степанiвну, i завуча Володимира Свиридовича, i руду Гафiйку Остапчук iз сьомого класу…

Попередня
-= 3 =-
Наступна
Коментувати тут.

Ваш коментар буде першим!