Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Загадка старого клоуна

— А що ж вона там у Києвi бiля тебе робитиме? У сферу обслуговування пiде? Хiба що. Слава богу, є з кого приклад брати. Сонька Демиденкова оно приїхала — i не впiзнати: артистка, з голови до п'ят самi «лейби» заграничнi. Однiєї помади на губах французької на двадцять карбованцiв намазано. Що ж — давай! Доганяй!

— Та чого це обслуговування! На Дарницький шовковий пiде, або на взуттєву, або на трикотажну, Рози Люксембург… Куди схоче. По всенькому ж Києву об'яви запрошують на роботу.

— А буряки хто копатиме? Ми з бабою? Чи пiонери? Чи студенти приїжджi?

— Технiка.

— Скоро вже й технiкою тiєю керувати нiкому буде, як усе трудове селянство у город повтiкає. Оно на Кривому Хуторi самi старi баби лишилися. I один дiд. Цiлий рiк тiльки й роблять, що з двору в двiр на поминки ходять.

— Не треба такої сумної, батьку, спiвати. На вас це не схоже. А розвиток цивiлiзацiї не зупиниш. Майбутнє за мiстом, а не за Кривим Хутором. За технiкою, за механiзацiєю, за наукою. I якщо я можу щось зробити для цього, чого iнший не зробить, то хiба… — Тато зiтхнув, i менi стало шкода його — авжеж, нелегко йому полишати рiдне село, де вiн народивсь i прожив усе життя своє, оцей двiр полишати з лелечим гнiздом на сухому берестi, криницю, садок яблуневий (яких тiльки сортiв тут нема!), город, леваду за городом, рiчку, верби понад нею, явори, гай березовий увесь отой краєвид наш, що аж очi вбирає до щiмкого солодкого болю, як каже моя мама.

— Все одно ти перекинчик, — i собi зiтхнув дiд.

— Не перекинчик тато, не перекинчик! — вигукнув я.- I не був нiколи ним.

— Ти, Стьопко, як пень, — усмiхнувся дiд Грицько. — Голова — як казан, а розуму нi ложки. Ще пошкодуєш там, у мiстi, за селом, ще не раз попозiтхаєш, а може, й заплачеш. Запам'ятай!

— То що ж, батьку, по-вашому, й не рипнутися нiкуди? Так? Га? жалiбно-жалiбно скривився тато. Я боявся, щоб вiн раптом не заплакав.

— Ну, гаразд уже, годi, гаразд! — весело засмiявся враз дiд Грицько. То я вас на мiцнiсть перевiряв. А то, звiсно, важко покидати насиджене гнiздо, боляче одриватися вiд корiння, але крила орловi не для того данi, щоб обмахуватися ними у спеку та комарiв одганяти. Лети, синку! Покажи свiтовi, на що ти здатен. Великому кораблевi — великого й плавання. I годi вже вам, дiвчата, сирiсть у хатi розводити. Ти ще, Оксано, може, його й переплюнеш. Героєм Соцпрацi станеш. Ти гака метка, що… Держись, Дарницький шовкокомбiнат! Держись, Києве!

Отак змiнилося моє життя. Отак з сiльського хлопця став я киянином.

Переїхали ми, звичайно, не одразу. Спершу переїхав тато. Дали йому гуртожиток, пiвроку жив вiн у гуртожитку i писав нам листи. Довгi нiжнi листи, якi мати вечорами вголос читала менi, бабi й дiдовi Грицьку. Тато, звiсно, скучав за нами, але був захоплений новою роботою. В майстернi Iнституту, механiки Академiї наук йому доручили разом з iншими майстрами виготовити унiкальний експериментальний механiзм. I тато, мабуть, блискуче виявив усi свої здiбностi. Бо вже через пiвроку дали йому окрему двокiмнатну квартиру.

— А що? Який «добридень», таке й "доброго здоров'я", — ховаючи за усмiшкою гордiсть, сказав дiд Грицько. — Ми ще там усiм носа втремо.

— Еге ж! — хмикнула, усмiхаючись, баба. — Який батько, такий син викрали з бочки сир.

— А що? А що? — пiвником закозирився дiд. — Таки розумного батька син! А що? Я таки теж способний був, я…

— Еге ж! Способний! Баляндраси розпускати та коники викидати.

— Це ти, ти крила менi вкоротила, налигачем до кiлка припнула. Якби не ти, я б. уже всю землю обiйшов, знаменитим мандрiвником став.

— Мовчи вже! Тур менi Хейєрдал найшовся! Мандруй оно на город та урви огiркiв на салат. Пржевальський.

Колись у далекi юнацькi часи дiд Грицько намiрявся гайнути з села у захоплюючi мандри по iндiйських джунглях. Та несподiвано закохався у бабу Галю, струнку чорноброву тодi красуню, i…

Дiд Грицько був невисокий на зрiст, непоказний, але такий гострий на язик, такий дотепник, перший на селi жартун i базiкало, що найстрункiшi, найвродливiшi парубки в'янули поряд з ним, як скошена трава. I ще були в дiда Грицька очi такi голубi, прозорi й чистi, як травневе небо. Вони й зараз такi, цвiтуть на дiдовому обличчi, як волошки нев'янучi. I не встояла баба Галя. Гавкнули мандри на вiки вiчнi…Я дуже люблю свого дiда.

У всiх дiди серйознi, поважнi. Дiд Терентiй. Дiд Максим. Дiд Роман Йосипович. А мiй неповажний, несерйозний, хлоп'якуватий якийсь. Дiд Грицько. Як ото в дитинствi Грицьком кликали, так усе життя до самiсiнької старостi лишився. Нiхто його, здається, в життi по батьковi Григорiєм Григоровичем i не назвав нiколи. Грицько та й Грицько. I вiн сам, мабуть, здивувався б i образився навiть, якби хтось його Григорiєм Григоровичем назвав. Бо оте «Грицько» у людей звучало не образливо, а нiжно.

Попередня
-= 2 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!