Слава ЗСУ!

Всеволод Нестайко

Загадка старого клоуна

РОЗДIЛ I

Здрастуйте!… — Я, мама, тато, дiд Грицько i бабуся Галя

Здрастуйте! Це я. Стьопа.

Хто я такий? Ну, для себе я — це я, звичайно. Я — та й годi. А для iнших…

Коли зранку я вмиваюсь у ваннiй i дивлюсь у дзеркало, звiдти на мене позирає капловухий веснянкуватий хлопець тринадцяти рокiв, з щербатим переднiм зубом, з карими усмiхненими очима, кирпатий i товстогубий, ще й з ямкою на бородi.

Таких облич нiбито й багато, але е в ньому щось таке, чого немає нi в кого.

Як каже мiй дiд Грицько: "Наче хто взяв, коли тебе було намальовано, та й провiв рукою i все змазав — порушив, так би мовити, симетрiю: одна брова вище, друга нижче, одна щока товстiша, друга худiша, i рот усмiхається якось на один бiк веселiше, нiж на другий".

Ранiш я не дуже придивлявсь, який я. Бо вмивався в сiнях над вiдром, i дзеркала там не було.

Взагалi в дзеркало я дивився, мабуть, один раз на три мiсяцi, коли наша сiльська перукарка. Феодосiя Макарiвна стригла мене машинкою "пiд нуль". А в iнший час моя «фотографiя» лише зрiдка мелькала менi то в ставку, то в калюжi, то в шибцi… Мелькала, не затримуючи на собi моєї уваги.

I оце тiльки тепер, щодня вмиваючись перед дзеркалом у ваннiй, я нарештi роздивився себе як слiд.

Я сказав вам, що в мене усмiхненi очi? То правда. У мене весела вдача. Про таких кажуть: "Покажи йому палець — i вже смiється".

Але тепер, дивлячись у дзеркало, я помiчаю в своїх очах якусь незвичну каламуть.

Наче щось там пригасло.

Наче хмарка набiгла на сонце.

Ви вже, мабуть, зрозумiли, що я жив у селi. I що тепер живу в мiстi.

А який, люди добрi, настрiй може бути в людинi, яка п'ять рокiв провчилася в однiй школi, в одному класi, де все було рiдне, знайоме, близьке — i учнi, i вчителi, i самi стiни, — i раптом її перекидають в iншу школу, в i пiшiй клас, де все чуже, незнайоме, далеке — i учнi, i вчителi, i самi стiни?!

А я так любив свiй клас! Нiколи б у життi не помiняв його, якби ото любий таточко мiй та не перейшов несподiвано в iнший клас.

Минулого лiта приїхав до тiтки Наталi, сусiдки нашої, з Києва брат, доктор технiчних наук, член-кореспондент Академiї наук, Iван Михайлович. Лiкарi, бачте, заборонили йому їхати на курорт до моря, то вiн до сестри в село приїхав. Познайомився з татом, балакали-балакали, "Реве та стогне" спiвали, те-се, i зацiкавився Iван Михайлович моїм татом. А тато мiй, мiж iншим, механiк. У колгоспнiй майстернi сiльгосптехнiку направляє: Ну, до того ще й взагалi майструванням захоплюється, усе щось напильником джикає та свердлом скрегоче.

Дивився-дивився Iван Михайлович на татове майстрування, ахав-ахав, руками сплескував, а тодi:

— Та ви ж закiнчений майстер — "золотi руки"! Та ви ж для нашої академiчної майстернi скарб неоцiненний! Та ви просто не маєте права закопувати свiй талант! Ви — унiкум! Такi трапляються один на десять мiльйонiв! Кожен талант — це надбання народу, i використовувати його треба тiльки за призначенням. Розбазарювати талант — це злочинна безгосподарнiсть. Ви просто не маєте права займатися сiльгосптехнiкою, коли можете слугувати точнiй механiцi…

— Та що ви, чесне слово! Та припинiть! — пробував угамувати його тато. — Давайте оно краще… "Поза лу-угом зе-еле-еле-неньким, поза луго-ом…"

Але Iван Михайлович: розквоктався так, що нiякими пiснями збити його вже було неможливо. Чесно кажучи, у тата мого справдi золотi руки. I через якийсь час пiсля того, як Iван Михайлович поїхав, тата викликав до себе голова колгоспу, i тато просидiв з ним усю нiч i прийшов уранцi блiдий, скуйовджений i урочистий.

Головi дзвонили з райкому, а райкомовi дзвонили з обкому, а обкомовi з Києва.

Мама плакала, бабуся плакала, а дiд Грицько ходив по хатi й глузливо хмикав (вiн нiколи не лаявся, а тiльки смiявся: коли радiв — весело, коли сердився — глузливо).

— Щасливої подружi носом до калюжi! Давай-давай, їдь. Розiгнався. Без нього, бач, не обiйдуться. Без нашого Гриця вода не освятиться. Без нашого Василя не буде весiлля. Мiняй, мiняй ремiнець на личко. Давай!

— Батьку! Та не крайте моє серце! — благально прикладав руку до грудей тато.

— Велике дiло — опеньки! Вхопив, як шилом борщу. А Оксану (це мати моя) кидаєш, значить? Будете, значить, у Москвi на ВДНГ зустрiчатися раз на рiк.

— У-у-у! — вголос заплакала мати.

— Та що ви, батьку! Що ви таке кажете?! — жалiсно скривився тато. Чого б це я її кидав?! Заберу. I її, i Стьопочку. Аякже. Хiба ж я хто?