Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Загадка старого клоуна

— Жаба стара!

— Голозубий череп!

— Щоб тобi вдавитися!

— Щоб ти луснув!

Вигукуючи прокльони i лайки, брати-домiнiкани раз у раз пхали один одного в груди.

Козаки аж качалися вiд реготу.

— Ну, досить уже, досить, — смiючись сказав нарештi Тимоха Смiян. — Ех ви, брати божi! А ще й орден свiй «жебрущим». називаєте. Мовби цураєтесь благ земних, багатств мирських, а воно, бач, як виходить. Ну, погуляли й досить. I вам, дорогi гостi, до кляштора час. I нам з дороги вiдпочити треба. Потомилися. Ходiть здоровi!

Лаючися i спотикаючися, брати-домiнiкани зникли у темрявi.

Востаннє реготнули їм услiд козаки i враз похилилися, хто де сидiв, i, вже сонно щось бурмочучи, склепили повiки. Не встиг я оком зморгнути, як уже _ спали богатирським сном козаки, мальовничо розкинувшись у рiзних позах навколо догоряючого вогнища.

I наймогутнiше хропiв, поклавши на плече Iвановi Пушкаренку чупринисту, губату й носату голову, Тимоха Смiян, жартун i характерник, яких було чимало серед запорожцiв i яким, як про це люблять переповiдати народнi легенди, допомагав не хтось, а нечиста сила, бо вiд кого ж отой iскрометний, всеспопеляючий, дивотворящий козацький гумор, як не вiд самого бiсового батька, лукавого смiхотворця й сатира?!

Про це не раз говорив i мiй дiд Грицько, особливо пiсля чарки. Бо i чарку вигадав не хто iнший, як луципер. Це вже моя баба Галя повторювала, коли дiд Грицько починав надто вже розмахувати руками.

— Ну, тепер їх i гарматою не розбудиш, — сказав Єлисей Петрович.

— Точно, — усмiхнувся Чак, явно милуючися картиною богатирського сну запорожцiв.

— А що ж робити? — спитав я. — Ми ж з Тимохою Смiяном так про смiх-траву й не поговорили.

— А ми б i не змогли сьогоднi поговорити, — сказав Єлисей Петрович. Головне, що ми Тимоху Смiяна побачили i тепер зможемо його пiзнати. А час для розмови ще настане. Але то вже iншим разом. Бо на мене зараз чекають невiдкладнi справи. Поступила скарга з Голосiївського лiсу на компанiю школярiв-старшокласникiв, яка вчора гульню у лiсi влаштувала i не дуже по-людськи поводилася. Треба розiбратись. Отже, вибачайте.

РОЗДIЛ XIV

Нам поставили телефон. — Лофофора. — Що таке гумор? — Вирушаємо у часи Богдана Хмельницького.

Сурена знову сьогоднi в школi не було. Знову — зйомки. А менi дуже хотiлося з ним побачитися. Як же! Вiн же теж Муха. Як i я. Я вiдчував до Сурена нiжнiсть. Я мимохiть усмiхався без усякої причини. Хоча нi, причина все-таки була. Крiм того, що Сурен виявився Мухою. I крiм того, що на мене чекала нова подорож у минуле з Чаком i з Єлисеем Петровичем (ми домовилися зустрiтись сьогоднi).

Була ще одна причина.

Коли вчора я прийшов додому, виявилося, що нам поставили телефон. Червоний блискучий апарат з чорно-бiлим диском стояв на пiдвiконнi й наче усмiхався до мене. I наша напiвпорожня, ще не умебльована квартира одразу стала iншою — затишнiшою, кращою.

Менi вiд радостi перехопило подих, коли я пiднiс до вуха трубку i почув рiвне безперервне гудiння (так званий зумер). Я мусив кудись подзвонити. Я не мiг не подзвонити. Я набрав номер, не задумуючись, просто так. У трубцi клацнуло, i почувся голос:

— Слухаю!

— Здрастуйте! — тремтячим голосом сказая я.

— Здрастуйте! — чемно почулось у вiдповiдь. — Вамкого?

— Вибачте… До побачення… — Я швидко поклав трубку i нервово загогокав: "Го-го-го!" Як гогокав, тiкаючи з хлопцями з чужого саду при появi господаря.

Це було так хвилююче-прекрасно, що я мусив ще кудись подзвонити.

Бiля телефону лежала пам'ятка, на нiй було кiлька телефонiв: пожежна охорона — 01, мiлiцiя — 02, "швидка допомога"- 03…

Я набрав 01.

— Пожежна охорона, — почув я приємний жiночий голос.

— Здрастуйте… Не хвилюйтесь, будь ласка… У нас усе в порядку… Виконуємо всi правила пожежної безпеки… До побачення… — i, знову вiдчуваючи в грудях нервовий холодок правопорушника, повiсив трубку.

Потiм я подзвонив у "швидку допомогу" i сказав, що почуваю себе добре, що всi у нас здоровi, що турбуватися i присилати лiкаря не треба.

Дзвонити в мiлiцiю було страшнувато, але я все-таки подзвонив.

— Черговий лейтенант Варфоломєєв слухає! — почувся густий бас.

Я втягнув голову в плечi i, не сказавши нi слова, тихенько поклав трубку.

Бiльше дзвонити було нiкуди. А так хотiлося з кимось поговорити по телефону!

Звичайно, я розумiю, ви зневажливо усмiхаєтесь. Звичайно!

Тим, хто прожив усе життя в мiстi, хто народився з телефоном, кого бабусi пiдносили кувiкати до телефонної трубки, а потiм говорили по телефону батькам на роботу першi слова, для кого телефон з першої митi життя був такий же звичайний, як брязкальце, соска i манна каша, — тим цього не зрозумiти.

Попередня
-= 54 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!