Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Загадка старого клоуна

— Чого ти смiєшся? — спитала Туся i сама усмiхнулася.

— Нiчого. Просто так, — сказав я.

— Я теж iнодi просто так усмiхаюся. От буває чогось такий настрiй, що хочеться усмiхатися, — сонце вiдбилося вiд її окулярiв i блиснуло менi в очi.

— Скажи, а у вас телефон є? — спитав я.

— 6. А що?

— А який номер?

— А що — вам телефон поставили?

— Ага.

— Ой, то я тобi подзвоню.

— Давай краще я тобi. — Давай.

Ми обмiнялися номерами телефонiв.

I мене одразу охопила нетерплячка. Я вже пiдганяв час, щоб швидше кiнчалися уроки i я мiг подзвонити їй по телефону.

Вона сидiла поруч зi мною, я чув її подих, я мiг говорити з нею скiльки завгодно, але я горiв вiд нетерплячки говорити з нею по телефону. Дивина! Я навiть намагався якомога менше говорити з нею зараз. Менi здавалося, що я тодi бiльше зможу поговорити з нею по телефону.

Пiсля урокiв я бiг додому так, наче за мною гналися вовки. Захеканий, вскочив я в кiмнату i кинувся до телефону. Ледве попадаючи пальцем у дiрочки диска вiд хвилювання, набрав номер.

У трубцi клацнуло.

— Алло!

— Туся! — закричав я щосили.

— Ой! Що сталося? Хто це? — стурбовано почулось у трубцi.

— Це я… Стьопа. Ти що — не пiзнаєш мене? Туся!

— Це не Туся, а її бабуся. Тусi немає. Вона ще в школi. Повинна скоро прийти.

Якi в них майже однаковi голоси!

— Ой, вибачте! Вибачте! — i я швидко поклав трубку, хоча бабуся, здається, хотiла щось спитати.

Звичайно, я зрозумiв, що просто Туся ще не встигла прийти додому. Я надто швидко бiг, i живе вона трохи далi вiд школи, нiж я. Але все одно тривожнi думки заворушилися в головi. А що, як вона посмiялася з мене i не подзвонить. I не захоче говорити зi мною. I взагалi…

Я вiдчував себе майже нещасним.

Я дивився на телефон, а вiн стояв на пiдвiконнi мовчазний, непривiтно, холодно блимаючи на мене лупатим диском…

Вiн задзвонив так раптово й рiзко, що я аж пiдскочив.

— А… алло! — прохрипiв я, втративши вiд хвилювання голос.

— Стьопо! Це ти? Алло! Стьопо!

— Я! Я! Привiт! — опанував я себе.

— Ой! Ти так мою бабусю налякав. Вона вже думала, щось трапилось. Подзвонив i повiсив трубку. Хiба так можна? Добре, що я одразу ж прийшла. Ну, як ти поживаєш? Що робиш?

— Нiчого… По телефону з тобою балакаю.

— I я по телефону балакаю. З тобою, — вона засмiялася. — Зараз буду обiдати.

— I я буду обiдати.

— Ну, смачного! Пообiдаєш — дзвони.

— Гаразд. I тобi смачного.

— До побачення!

— До побачення!

Загугукали короткi гудки — вона поклала трубку. Розiгрiваючи обiд, я спiвав. Я спiвав бадьору революцiйну пiсню:

Вперед, народе, йди,

Бери гармати

Революцiйне

Стрiляй завзято…

Ми з татом завжди спiвали цю пiсню, коли в нас був гарний настрiй.

Я пообiдав, помив пiсля себе посуд, походив по кiмнатi, тричi пiдходив до телефону i тричi себе стримував. ("Ще рано! Ще вона не пообiдала. Ще вона тiльки друге їсть".) Нарештi хукнув, як перед стрибком у воду, i набрав номер.

— Алло! — почувся в трубцi такийзнайомий голос.

— Туся?

— Я.

— Привiт!

— Привiт!

— Ну, як обiдалося? Смачно?

— Смачно. А тобi?

— Теж смачно. А що ти робиш?

— Нiчого. А ти?

— Теж нiчого.

Я замовк. Далi говорити було нiчого.

Вона теж мовчала.

— Ти чого мовчиш? — нарештi спитав я.

— А ти чого?

— Просто так.

— I я просто так.

I раптом менi стало смiшно. Я засмiявся. I вона засмiялася.

Ми нiчого не говорили, а просто смiялися по телефону. I це було чогось так весело, що я аж захлинався. Нарештi вона спитала:

— А чого ми смiємось?

— Не знаю.

— I я не знаю.

I ми засмiялися ще дужче.

— Ой!… Ха-ха-ха!… Ми наче смiх-трави наїлися, — я не знаю, як це в мене вирвалося. Сказав i тiльки тодi зрозумiв, що я сказав.

— Ти знаєш, — сказала вона, — а моя бабуся десь давно читала, що в Аравiї росте «веселе» дерево. Якщо людина з'їсть з нього ягоду завбiльшки з горошину, в неї починається приступ смiху, який триває кiлька годин. За плодами особливо ганяються пiдлiтки. Але батьки суворо наглядають за ними, щоб тi уникали «смiшного» дерева.

— Серйозно? Є таке дерево? — у мене чогось похололо всерединi. — А як воно називається?

— Не знаю. I бабуся не пам'ятає. Вона це десь читала, але не пам'ятає навiть де.

— Цiкаво.

— Авжеж. Ти уявляєш, якщо поганий настрiй, з'їв — i регочеш собi.

— Ага.

— А тато сказав, що у Мексицi росте кактус без колючок — лофофора, священна рослина ацтекiв. Якщо його пожувати, то теж буде веселий настрiй. Ще й рiзнi галюцинацiї — кольоровi, зоровi й слуховi.

Попередня
-= 55 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!