Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Загадка старого клоуна

— Ага…

— Ну, гаразд… Я тебе вже заговорила. Треба вже за уроки сiдати. До побачення.

— До побачення.

Я поклав трубку. Вона, мабуть, вiдчула, що я чогось скис, i, нiчого не питаючи, поспiшила закiнчити розмову. Я був їй вдячний за це. Я б нiчого не змiг їй сказати. Менi чогось одразу стало якось моторошно, — коли я почув про оте «веселе» дерево i про лофофору. Значить, справдi е такi рослини. Досi я все-таки частiше думав про смiх-траву, як про щось нереальне, казкове, як про витвiр творчої фантазiї народу (сказав би Чак). 1 лiсовик Єлисей Петрович, i моє безтiлесне ширяння в минулому часi — все це було, але було у тому гiпнотичному станi на-пiвсну-напiвмарення, що в нього невiдомо яким чином занурював мене Чак.

А тут цiлком жива реальна дiйснiсть. I в нiй, виявляється, iснують «веселе» дерево i священний кактус лофофора.

Я був схвильований.

I взагалi, що це таке — гумор? Звiдки вiн береться в людини? Чим живиться вiн, як з'являється i чому зникає?

Чому те, що говорить один, смiшно, а що говорить iнший — зовсiм не смiшно (хоча видно, що хоче ж розсмiшити)?

Чому одна й та сама людина говорить один раз дуже смiшнi речi, а iншим разом, як не старається, не може сказати нiчого смiшного?

I яке ж горе клоуну, який втрачає здатнiсть веселити людей! А це, я читав, пережили чи не всi клоуни свiту. I публiка тут безжальна. Ще вчора вона смiялася з витiвок свого улюбленця, а сьогоднi вона обурюється з його незграбного блазнювання. Адже смiх — це радiсть. Це неодмiнна складова частина людського щастя… А люди так прагнуть радостi!

Ми домовилися з Чаком зустрiтися о четвертiй на площi Богдана. Вже було чверть на другу, менi ще треба встигнути поробити уроки, а я не можу нi за що взятися. Нема сили зосередитися, думки скачуть, плутаються, перестрибують одна через одну…

Уперше за весь час я змушений буду, мабуть, збрехати Чаковi. Письмовi я ще так-сяк виконав, а уснi не змiг. Лишив на вечiр.

Чак сидiв на лавцi, а Єлисея Петровича не було.

— Треба трошечки почекати, — привiтавшись, сказав Чак.- Єлисей Петрович у зоопарку. Привезли новий експонат — бурого ведмедя, i вiн з незвички дуже сумує в неволi.

Я був навiть задоволений, що його нема. Я хотiв розказати Чаковi про «веселе» дерево i про лофофору.

Вислухавши мене, Чак усмiхнувся.

— А ти думав, що це вигадка? Що нiякої смiх-трави, весел-зiлля iснувати не може? Нi, Стьопо. Навiть у кожнiй вигадцi е доля правди.

— А знаєте… нам телефон поставили, — випалив я.

— Ну-у! Поздоровляю! То тепер до тебе можна дзвонити?

— Ага.

— Давай номер, — Чак витягнув з кишенi авторучку i записника, записав номер нашого телефону. — Значить, так… Ми з Єлисеєм Петровичем попередньо вже бачилися. Вiн за допомогою свого часовiзора зазирнув у ту епоху i все розвiдав. Ситуацiя така… Поки його нема, я тобi розповiм. Навеснi 1648 року Богдан Хмельницький пiдняв козакiв на Запорожжi. Почалася визвольна вiйна українського народу проти польського короля. У травнi в битвi бiля Жовтих Вод, а згодом у битвi пiд Корсунем козаки Богдана Хмельницького розгромили полки шляхти. Зростало вiйсько Богданове. З усiх усюд, кинувши все, потяглися до Хмельницького i козаки, i селяни. Тiльки жiнки й дiти лишалися по мiстах та селах. За наказом Богдана тритисячний загiн козакiв рушив до Києва. I Тимоха Смiян серед них. Утiк з мiста київський воєвода Адам Кисiль. Втекли шляхтичi, лишилося тiльки «поспольство» — мiщани, козаки й селяни, якi приєдналися до повстанцiв. Та недовго пробули козаки Хмельницького в Києвi. Уже в липнi вони виступили в похiд на Брацлавщину. I шляхта за допомогою митрополита Сильвестра Косова вiдновила в Києвi владу польського короля. От у цей час брати-домiнiкани Iгнацiй Гусаковський та Бонiфацiй Пантофля (яких ти вже знаєш) пiдступно захопили пораненого непритомного Тимоху Смiяна i замкнули його у темнiй келiї свого кляштора. Кiлька мiсяцiв тримали вони його там, домагаючись секрету весел-зiлля. Та вiн лише смiявся з них. I от настав грудень…

Почулися швидкi кроки.

До нас пiдбiгав захеканий Єлисей Петрович.

— Вибачайте… Здрастуйте… що затримався, — обличчя в Єлисея Петровича було схвильоване, окуляри з'їхали на кiнчик носа. — Так, знаєте, Мишко (новенький наш) переживає — боляче дивитися. Як маятник, по клiтцi з кутка в куток, з кутка в куток. Перший день у зоопарку. Важко. Давайте я вас швиденько перенесу та знову до нього. — Вiн дiстав з кишенi часо-вiзор, покрутив окуляр, ставлячи "експозицiю". — Та-ак! Тисяча, значить, шiстсот сорок вiсiм… грудень… П'ять… чотири… три… два… один!… Поїхали!

Попередня
-= 56 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!