Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Загадка старого клоуна

— Ой!

Крiзь пальцi Смiянової руки, яку вiн притис до боку, точилася кров.

— Ой, Чак! Дивiться!. Ой! — розпачливо скрикнув я.

— Тихо! Цитьте! Не псуйте киянам свята. Його вже не впiймаєш. Допоможiть менi краще вибратися звiдси. Щоб я не наробив клопоту людям. Тимоха усмiхнувся побiлiлими губами.

Ми пiдхопили його з двох бокiв.

Але, якби не напруження останнiх сил козака Тимохи, не знаю, чи вибралися б ми з натовпу. По-моєму, не ми його, а вiй iще нас пiдтримував.

Лишаючи на снiгу кривавий слiд, ледве дотягли ми його до софiївського муру.

Обiпершись спиною на мур, Тимоха опустився на землю.

— Ну от… Усе… Дiстав-таки мене бусурман Шайтан… Але смiх-трави все одно не матиме… — Тимоха важко зiтхнув.

— Давайте ми вас перев'яжемо, давайте, — схилився над ним Чак.

— Нi… це вже нi до чого… Пiзно… Умирати треба теж достойно… по-козацькому, без метушнi… Прийшла безноса, треба зустрiти її гостинно, з усмiшкою… "Здрастуйте, свахо!…"-через силу усмiхнувся, обвiв нас довгим поглядом. I раптом в очах його майнув подив. — Че… Чекайте, а ви з майбутнього… для чого? Чи не за смiх-травою?

Ми з Чаком одвели очi.

— Ех, як же це я… Слухайте… Є стара родинна легенда… Був колись скоморох Терешко Губа. Тут… у Києвi… давно… один iз сiмдесяти, яких-их… — Тимоха раптом рiзко вдихнув повiтря i, опускаючи на груди голову, повiльно-повiльно видихнув. То був останнiй його подих. Очi його закрилися. Назавжди.

Вражений, я розгублено подивився на Чака. Чак одвернувся, закусивши губу.

Несподiвано бухнуло раз, другий… Потiм запахкало часто й безладно. То кияни салютували Хмельницькому з гармат, з пiстолетiв, з рушниць…

I цi пострiли, i дзвони злилися для мене в один якийсь незбагненний звук. Цей звук якось непомiтно перетворився на гуркiт мотора.

…Над площею Богдана Хмельницького низько летiв вертолiт. Чак дивився на мене стомленими, страдницькими очима.

— Такий козак був… — прошепотiв я.

Я не мiг отямитись вiд щойно пережитого.

— Ну, ходiмо… — Чак пiдвiвся. — Я подзвоню тобi. Не знаю коли… завтра, пiслязавтра… Як себе почуватиму.

— Гаразд, — сказав я.

РОЗДIЛ XVI

Степанян!… - Екскурсiя до Софiї. — Я даремно вiдмовляюся. — Подорож до Григорiя Савича. — Таємниця ще не розгадана.

Сурен сьогоднi так сяяв, що в класi, здається, стало свiтлiше. Вчора й позавчора зйомки пройшли успiшно, режисер похвалив Сурена, хоча кожен маленький епiзод знiмали по п'ять-шiсть разiв, тобто робили п'ять-шiсть дублiв, як це називається в кiно.

Всi знову обступили парту Сурена, а вiн роз повiдав, вимахуючи правою рукою, i показував, як воно було на зйомках. Усе в нього виходило дуже здорово й комiчно. Вiн таки був справжнiй артист. Недарма його взяли знiматися в кiно. Недарма. Я дивився на нього з нiжнiстю. I вiн, значить, Муха!

Мушечка! Суренчик мiй дорогий!

Несподiвано вiн обернувся до мене, плеснув по плечу i сказав:

— О! Степанян! Слухай! Там на зйомках був один актор, ну, точно на тебе схожий. Ну, викапаний ти! Тiльки вусики приклеїти i все. От молоток! Грав — потрясаюче… Слухай, ти не образився, що я тебе Степаняном назвав? Розумiєш, у Єреванi в мене, є друг Степанян. А ти Степан. Майже, розумiєш, тезки. Можна, поки я в Києвi, я тебе Степаняном зватиму? Менi буде приємно, розумiєш. I там у мене друг Степанян. I тут у мене друг Степанян. Можна?

Уся кров кинулася менi в обличчя. I щоки спалахнули вогнем. Вiд нежданої радостi. Степанян!

Авжеж, авжеж, називай мене Степаняном! Це ж здорово!… Це ж не Муха. Це ж — Степанян! Будь ласка! Називай! I ще — вiн сказав на мене «друг». При всiх!

Я нiчого не сказав. Я не мiг нiчого сказати. Я тiльки мовчки хитнув головою.

— А в сусiдньому павiльйонi знiмають фiльм про древнiй Київ, про Ярослава Мудрого. Ух, здорово! Такi воїни, з мечами…

Сурен хотiв показати, якi древньоруськi воїни, виставив уперед руку, насупив брови, але, маленький, довгоносий, вiн, звичайно, аж нiяк не нагадував древньоруського воїна. Вiн був такий кумедний, що всi засмiялися., - О! — почувся урочистий голос Лiни Митрофанiвни. — А в нас сьогоднi якраз екскурсiя у Софiйський державний заповiдник.

Ми так захопилися Суреном, що й не помiтили, як вона зайшла до класу.

— Останнього уроку не буде. Тiна Гаврилiвна захворiла. Замiсть уроку iсторiї поїдемо на екскурсiю до Софiї. Шефи дають автобус. Отже, все буде зручно й швидко. — Ура-а! — вигукнув Iгор Дмитруха. — Ура-а! — пiдхопив увесь клас. Ну, звiсно ж, екскурсiя цiкавiша за урок.

Попередня
-= 59 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!