Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Читай онлайн! Читай онлайн українською безкоштовно > Книги > Загадка старого клоуна

А да великiй перервi Iгор Дмитруха, вибiгаючи з класу, раптом на хвилину затримався, обернувся до мене й гукнув:

— Степанян! Що ти там вовтузишся, як… Як не знаю хто! Ану гайда з нами! Звати його ще треба. Туся подивилася на мене — й усмiхнулась. Я почервонiв. Уперте Iгор мене назвав не Мухою…

Чи описувати вам Софiю Київську? По-перше, описати її словами неможливо. Це вiдомий на весь свiт пам'ятник архiтектури, побудований Ярославом Мудрим на початку XI столiття (ну, не самим, звiсно, Ярославом, а тисячами талановитих давньоруських майстрiв-умiльцiв, але так уже заведено казати: "Петербург побудований Петром Першим", "Москва заснована Юрiєм Долгоруким", — який, до речi, похований у Києвi в церквi Спаса на Берестовi. "Софiя побудована Ярославом Мудрим…").

I перше, куди везуть туристiв з усього свiту, — це, звичайно, Софiя. По-друге, немає, мабуть, людини, яка, приїхавши хоча б на два днi до Києва, не побувала у Софiї. Отже, або ви вже були там, — або скоро будете. I самi побачите. А краще один раз побачити, нiж сто разiв почути. "Бо те, що ти бачив, ти таки бачив, а те, чого ти не бачив, таки не бачив", — каже мiй дiд Грицько.

Коли ти заходиш у Софiйський собор, то одразу ж розкриваєш рота. I так з розкритим ротом i ходиш увесь час. Єдине, що ти можеш говорити, — це "о!". Величезна мозаїка Вседержителя високо-високо у центрi купола над головою.

— О! Марiя-Оранта.

— О! Архангели.

— О! Апостол Павло.

— О! Саркофаг Ярослава Мудрого.

— O!

Ми слухаємо пояснення екскурсовода про будiвництво собору, про бiблiотеку Ярослава Мудрого, яка, може, десь тут близько закопана в землю, але досi не знайдена, про присягу в соборi киян на вiрнiсть братньому росiйському народовi пiсля Переяславської ради, про молебень Петра Першого на честь перемоги над шведами у битвi пiд Полтавою, про багато-багато iншого i вже й не "окаємо", а тiльки мовчки крутимо головами, роздивляючись. Навiть Iгор Дмитруха, такий завжди швидкий на реплiки пiд час екскурсiй, мовчить як води в рот набрав.

Пiднiмаємося чавунними слизькими, вичовганими мiльйонами нiг сходами пiвденної башти. — Вiдома фреска одинадцятого столiття "Музиканта i скоморохи", — каже екскурсовод. У мене стискається серце.

Я дивлюсь на облуплену, блiду фреску, на якiй намальованi якiсь музиканти з дудками, танцюристи i акробати (вони, певно, i є скоморохи), i у вухах моїх звучить голос умираючого Тимохи Смiяна: "Слухайте… Був колись скоморох Терешко Губа… тут… у Києвi… давно… один iз сiмдесяти…"

Ми ще довго ходили по собору, але я вже весь час думав про тих скоморохiв, про Тимоху Смiяна, про весел-зiлля i не мiг заспокоїтися. Що хотiв сказати запорожець Тимоха перед смертю? Чи знав вiн секрет весел-зiлля? Чи хотiв передати його нам i не встиг? Чи, навпаки, не хотiв? Чого вiн згадав про скомороха Терешка Губу, який давно жив тут, у Києвi? I коли це давно? В якому хоча б сторiччi? I що означає "один iз сiмдесяти, яких…"?

Скiльки запитань — i всi без вiдповiдей. Я i вчора увечерi про це думав, i сьогоднi вранцi. Тiльки Сурен розрадив мене трохи, переключив мою увагу i та екскурсiя.

А це — знову… I треба ж! Фреска одинадцятого сторiччя про скоморохiв. Наче спецiально. А втiм, у Києвi навiть рiчечка була Скоморох. Лiва притока Либедi. Менi про неї Чак говорив. Вона текла десь з Лук'янiвки, перетинала вулицi Рiчну, Павлiвську i бiля Златоустiвської вливалася в Либiдь. Тепер вона тече пiд землею. Скоморох Терешко Губа… Коли ж вiн жив?

Я i дома продовжував думати про це. I нiчого менi в голову не лiзло, нiякi уроки. Хоча сьогоднi й субота i уроки можна б I не виконувати. Але я хотiв їх усе-таки виконати. А що, як подзвонить Чак?

Я вже звик, що зустрiчаюсь з ним тiльки пiсля того, як виконаю уроки. Тодi менi спокiйно на серцi i я можу мандрувати скiльки завгодно i куди завгодно, хоч у кам'яний вiк.

Я сидiв i, виявляючи всю силу волi, на яку тiльки був здатний, учився.

Я ще не звик до телефону, i кожний дзвiнок примушував мене здригатися. I коли телефон задзвонив, менi аж дух перехопило. — Алло!

— Степанян? — голос Тусi дзвенiв весело й задиристо. — Привiт! А що ти робиш?

— Уроки… привiт… роблю, — буркнув я (хоч я чекав i не її дзвоника, менi було приємно, що вона подзвонила).

— Тю! Так завтра ж недiля! Не встигнеш, чи що? Давай краще у парк Примакова приходь. Нашi всi там збираються. I Тося, i Надя, i Нiна… I Льоня Монькiн… У "вожатий, вожатий, подай пiонера" пограємо. Приходь. До центральної клумби. Чого ти мовчиш? Га?

Серце моє розривалося. Я так давно не грав нi в що у компанiї. А я ж так люблю веселий гурт. Я ж колективна людина. Правда, колектив там переважно дiвчачий. Один Льоня Монькiн якимось чином затесався. Пропала Мальвина, невеста моя, Она убежала в чужие края…

Попередня
-= 60 =-
Наступна
Коментувати тут.

Ваш коментар буде першим!