Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Загадка старого клоуна

У-у! Бач, дражнив мене, а сам… Та то байдуже. Я i з дiвчатками залюбки пограв би. У мене й дома з ними завжди були непоганi стосунки… Але… А що, як подзвонить Чак? Стримуючи зiтхання, я сказав: — На жаль, не можу… зайнятий…

— Не можеш — не треба. Як знаєш, — ображено вiдповiла Туся й повiсила трубку. Чак не подзвонив нi в суботу, нi в недiлю… I лише в понедiлок, коли я вже перестав чекати, десь годинi о третiй несподiвано задзвонив телефон.

— Стьопо! Добрий день! — Я спершу не. впiзнав його голосу по телефону. — Ну, як справи?

— Нiчого… Добрий день! А у вас? А ви? Як ви себе почуваєте?

— Зараз нормально. А було так собi. Тому й не дзвонив. Ти сьогоднi не дуже зайнятий? Уроки зробив? — Зробив, Зробив. ВIЛЬНИЙ;

— То, може, зустрiнемось? Через годину. На Подолi. Бiля пам'ятника Сковородi. Це тобi й пересiдати не треба. На шiстдесят другому автобусi. До кiнця. — Добре. Добре. Домовилися. Серце моє одразу закалатало в грудях удвiчi швидше.

Але чому на цей раз на Подолi, бiля пам'ятника Сковородi? Йому ж з площi Перемоги добиратися незручно. Хоча нi, там трамвай iде, дев'ятий, здається, чи десятий… Що ж сьогоднi чекає на мене? Куди сьогоднi перенесусь я, в який час, у яке сторiччя? З ким зустрiнуся? Якi пригоди переживу? Я не впiзнав Чака.

На ньому була благенька, латана, якась, дореволюцiйна, до п'ят свитка, пiдперезана мотузком, полотнянi, обтрiпанi внизу штани, на ногах постоли. На лавцi бiля нього лежав вузлик i довга березова палиця. Перехожi, минаючи його, усмiхнене оберталися.

Помiтивши здивування на моєму обличчi, Чак заспокiйливо кивнув: — Так треба. Зараз поясню. Сiдай. Я сiв, 'трохи нiяковiючи вiд цiкавих поглядiв перехожих.

— Ми з тобою, друже мiй, вiдвiдаємо сьогоднi Григорiя Савича Сковороду… Не дивуйся. Я довго думав над словами Тимохи Смiяна. Розшукати самим скомороха Терешка Губу — справа безнадiйна. Скоморохи — мандрiвнi актори-веселуни, пращури сучасних циркачiв — виникли десь у XI–XII сторiччi, якщо не ранiше, i проiснували до XVIII сторiччя. До того Губу шукати, у якому сторiччi — хто його зна. I от надумав я порадитися з Григорiєм Савичем Сковородою, одним з наймудрiших i найцiкавiших людей, яких народжувала земля наша i бачило київське небо. Ти ж хоч знаєш, хто такий Григорiй Сковорода?

— Ну, як же… — почервонiв я. — "Всякому городу прав i права…". Мiй дiд Грицько дуже любить цю пiсню, спiвати. I кiно я колись бачив, по телевiзору, як вiн у царицi в хорi спiвав. А потiм у Києво-Могилянськiй академiї вчився. А тодi в якогось помiщика репетитором був. А потiм усе кинув i став мандрiвним фiлософом i поетом.

— Правильно. Цей фiльм зняв Iван Петрович Кавалерiдзе, про якого я вже тобi розказував. Кiнорежисер, скульптор i письменник. Цей ось пам'ятник теж його роботи. I в Лохвицi його пам'ятник Сковородi. I п'єси про Сковороду вiн писав. Видатний, великий був чоловiк Григорiй Савич… Такi, може, один раз на тисячолiття народжуються. I оскiльки вже ми з тобою мандруємо в часi, не скористатися з цього i не побачитися з Григорiєм Сковородою було б непростимо. Якщо вже вiн не допоможе нам, то нiхто не допоможе. Тiльки не можу я дозволити собi з'явитися перед Сковородою отак несподiвано, з майбутнього, як ми досi з'являлися. Не можу я дозволити собi бентежити чисту душу мудреця й фiлософа чимось незбагненним i дивовижним. Тому й зважився на оце лицедiйство, на цей маскарад. У знайомого костюмера з кiностудiї попросив цей одяг вiсiмнадцятого столiття. Вибору вiдповiдний момент, матерiалiзуюся непомiтно i… А тобi вже, Стьопо, доведеться лишатися невидимкою…

— Ну що ж, — знизав я плечима. — Раз треба… А де Єлисей Петрович? На деревi. Читає. Я пiдвiв голову.

У густiй кронi дерева над лавкою сидiв на гiлцi Єлисей Петрович, легковажно метляв ногами i тихенько, як листя шелестить, хихикав, читаючи якусь дитячу книжку з яскравою обкладинкою. — Що читаєте, Єлисею Петровичу? — спитав я. — Здрастуйте. Єлисей Петрович зсунув окуляри на кiнчик носа, подивився униз на мене:

— А-а… Добрий день! Та от українськi народнi казки "Як дядько чорта дурив". Люблю iнколи антирелiгiйну лiтературу почитати. Цiкаво! Хи-хи-хи… Ну що? Будемо рушати? — вiн спустився з дерева. — Куди сьогоднi?

Чак перезирнувся зi мною.

— Треба нам у 1764 рiк, до Григорiя Савича Сковороди. Вiн якраз тодi до Києва приїхав з юним другом своїм, вихованцем харкiвського колегiуму Михайлом Ковалинським. — Ну що ж… Поїхали! Мить — i все змiнюється навколо.

Ми стоїмо у базарному натовпi, що юрмиться бiля збитої з дощок сцени на три поверхи, де вiдбувається прощальна перед канiкулами вистава студентiв академiї. На середньому поверсi — справи земнi, на верхньому небеснi, на нижньому — пекельнi. Регоче юрба, дивлячись виставу. Прощайте! — сказав нам Єлисей Петрович i зник.

Попередня
-= 61 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!