Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Загадка старого клоуна

— Не будемо гаяти часу, ходiмо в академiю, — сказав Чак. — Там-то, напевне, знають, де тепер Сковорода.

Напiвтемнi склепистi коридори академiї порожнi. — Ну, я матерiалiзуюсь, — попередив Чак. — Тепер зможу говорити з тобою тiльки наодинцi. — Розумiю. Дверi однiєї з аудиторiй розчинилися, i вийшов якийсь горбань з мiтлою, — певно, служитель. Чак поспiшив йому назустрiч. Доброго вам дня! — День добрий! — Чи не знаєте, добродiю, де може бути зараз Сковорода Григорiй Савич? Вiн зараз у Києвi. Очi горбаня засвiтилися привiтно.

— Григорiй Савич? Знаю. Аякже. Був у нас. I благополучно вiдбув нинi з юним другом своїм до Печорської лаври.

— Дякую уклiнно, — Чак з достоїнством схилив голову i пiшов по коридору. Горбань часто закивав: — Будь ласка! Будь ласка! Прошу!

Чак вийшов за ворота академiї i попрямував лiворуч до гори, на верху якої стримiла новозбудована, ще деiнде в риштуваннi, тендiтна, легка, наче невагома, Андрiївська церква.

Я мiг, звичайно, легко пролинути до гори над будинками, але менi не хотiлося полишати Чака самого, i я разом з ним довго петляв кривими вузькими запилюженими вуличками, обабiч яких громадилися одна на одну дерев'янi халупки i на яких навiть двом пiдводам годi було розминутися.

З гори курним вибоїстим узвозом спускалися пiдводи, йшли богомольцi.

Чак шкандибав мовчки, спираючись на березову палицю, i нiчим не вiдрiзнявся вiд сотень таких же жебракiв у латаних свитках, у постолах, з палицями i торбинками. Довгенько пiднiмалися ми на гору.

Та от проминули i Андрiївську церкву, i знайомий уже менi Михайлiвський монастир.

За монастирем дорога пiшла вниз, у дикий, порослий кущами яр. Подорожнiх поменшало.

Вибравши час, коли поряд нiкого не було, Чак сказав, показуючи праворуч:

— Хрещатий яр. Майбутнiй наш Хрещатик. А ондо Козине болото, тут тепер площа Жовтневої Революцiї.

Я дивився на глухий, порослий чагарником i деревами яр, по дну якого в'юнився струмок, на порослий комишем заболочений ставок i не мiг повiрити, що це тi мiсця, де тепер пролягав красень Хрещатик i святкова площа.

— Власне, Київ тодi не був суцiльним мiстом, — сказав Чак. — Було тодi три окремих мiста: Подiл, Гора (або Верхнє мiсто) i Печерськ. З Хрещатого яру дорога знову пiшла вгору.

Ми йшли повз Царський сад (нинi Першотравневий), у глибинi якого над урвищем вимальовувалися витонченi контури щойно побудованого Царського палацу за проектом того ж таки Растреллi, який будував Андрiївську церкву.

— Це ще дерев'яний палац, — сказав Чак. — У дев'ятнадцятому сторiччi вiн згорить, i його вiдбудують заново вже з каменю за проектом архiтектора Маєвського. А он «Арсенал». — Де? — здивовано закрутив я головою.

— Та он, бачиш, робiтники землю копають, — усмiхнувся Чак. — Ото ж закладка «Арсеналу». Старого. Що проти Лаври.

— А-а, правильно! — згадав я. — Це ж тепер якраз 1764 рiк, коли був закладений «Арсенал». Екскурсовод казала… От не знав я, що побачу, як закладають славний київський "Арсенал".

Заблищала на сонцi золотоглава тiльки-но збудована лаврська дзвiниця, наче осяваючи з майже стометрової висоти своєї все навколо. Богомольцiв стало траплятися по дорозi дедалi бiльше. А бiля святих ворiт з Троїцькою надбрамною церквою вже юрмилося їх без лiку. З усiєї Росiї сходилися сюди прочани. Кого тут тiльки не було: i дiдусi рiзного вiку, i баби з малими дiтьми, i калiки перехожi з костурами, на милицях, на вiзочках… Все бiльше люд убогий, знеможений, обдертий. Та от бiля ворiт спинилася лакована, з вензелями карета, запряжена чотирма баскими гривастими кiньми. Скочив з зап'яток лакей у бiлiй перуцi, хвацько розчинив дверцята i трохи не на руках винiс в карети огрядну, всю в мереживах i оборках паню. Осiняючи себе хрестом, прочимчикувала паня крiзь браму за лакеєм, який розштовхував перед нею простий люд.

— От що, Стьопо, — тихо сказав менi Чак. — Тут ти менi трохи мусиш допомогти. Я й сам, звичайно, шукатиму, але й ти, користуючись перевагами своїми, пошукай Сковороду гарненько. Портрет його бачив i пам'ятник бачив, мусиш упiзнати. — Авжеж! Упiзнаю! — бадьоро сказав я.

— Тут у Сковороди багато давнiх знайомих, i родич його тут Iустин, отже, не серед прочан вони з Ковалинським, а в якiйсь келiї, мабуть, чи в печерах.

— Найду, — сказав я, знявся й полетiв по територiї Лаври, в усi вiкна зазираючи.

Та не в колiях я знайшов їх i не в печерах, а на цвинтарi, бiля церкви Рiздва Богородицi, що аж на краю Лаври, над Дальнiми печерами. Оточений кiлькома огрядними поважними ченцями у чорних ризах, у чорних клобуках з хрестами, вiн стояв, стрункий, високий, пострижений за спудейським звичаєм "у кружок" (хоч йому вже було за сорок), довговидий, з тонким носом i легкою усмiшкою на стулених устах, стояв i задумано дивився у синi днiпровськi далi. Поряд стояв свiтлоокий кучерявий юнак i не зводив з нього захопленого погляду.

Попередня
-= 62 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!