Слава ЗСУ!

Видно, ченцi тiльки-но показували Сковородi та його супутниковi новобудову — дзвiницю на Дальнiх, печерах.

Один з ченцiв, пишнобородий, благовидий, обняв Сковороду за плечi i, надаючи своєму голосу якнайбiльшої щиростi, мовив:

— Досить блукати по свiту! Час уже й до гаванi пристати, нам вiдомi таланти твої, свята Лавра прийме тебе, аки мати своє чадо, ти будеш стовп церкви i прикраса обителi. Очi Сковороди враз спалахнули.

— Ах, преподобнi! — з жаром сказав вiн. — Я стовпотворiння примножувати собою не хочу. Досить i вас, стовпiв, у храмi божому. Ченцi ображено, перезирнулися, а, Сковорода вiв далi:

— Риза, риза! Як небагатьох ти опреподобила! Як багатьох зачарувала! Свiт ловить людей рiзними тенетами, накриваючи їх багатством, славою, знайомством, покровительством, зиском, розвагами i святинею, але всiх нещасливiшi тенета останнi…

Ченцi змiнилися на лицi, почувши такi слова, розгублено затупцяли, але тут ударив дзвiн, скликаючи на молитву, i, скориставшися з цього, вони мовчки захрестилися i, не сказавши нi слова, один за одним подибали до церкви. Сковорода й Ковалинський лишились удвох

— Ходiмо, друже, униз до Днiпра, — сказав Григорiй Савич. — Там вiльнiше дихається. Я щодуху полетiв шукати Чака. Менi пощастило. Вiн був недалеко, бiля святої криницi.

Я пiдлетiв до нього i, захлинаючись, швидко розповiв про усе, що сталося, i про те, куди пiшов Сковорода з Ковалинським. Ми заквапилися вниз до Днiпра.

Недалеко вiд берега стояло кiлька здвоєних барж, мiж яких крутилися млиновi колеса. Це були, як пояснив менi Чак, млини-сукновальнi київських купцiв. Через тi млини у ченцiв з купцями була свара. Ченцi твердили, що млини створюють течiю, яка пiдмиває лаврський берег. I богомiльна iмператриця Єлизавета видала навiть указ про переведення сукновалень на другий берег, але указ так i не був виконаний.

Сковорода i Ковалинський, про щось розмовляючи, йшли берегом у бiк Видубицького монастиря.

Чак, хоч i поспiшав, наздогнати їх не здужав. Не мiг же вiн бiгти бiгом.

Та от вони пiдiйшли до води, сiли край берега. I замовкли, поринувши кожен у свої думки.

Спокiйний о цiй порi Днiпро котив повз них свої хвилi, а Сковорода замрiяно дивився на хвилi й усмiхався. Про що вiн думав?

Про те, що чає так само спливає, як цi хвилi… I що, знаючи це, кожен мусить встигнути зробити те, заради чого вiн живе на свiтi. А робити кожен мусить лише те, що може i на що здатен. I не братися за справи, природою йому не данi.

Чи, може, про те думав вiн, що таке щастя?… Кожен прагне щастя, але рiдко хто по-справжньому буває щасливий. Бо прагне, мабуть, не того, що може дати йому щастя… Чак уже пiдiйшов i стояв, не наважуючись заговорити. Раптом Чак повернувся i швидко пiшов геть.

Я був так вражений, що застиг у повiтрi, блимаючи то на Чака, що вiддалявся, то на Сковороду й Ковалинського, якi навiть не помiтили нi наближення Чака, нi його раптової втечi…

Враз перед очима в мене все попливло й закрутилося-завертiлося у шаленому вихорi… Сонце не мить погасло.

… Великий бронзовий Григорiй Сковорода, стоячи у скверику на Червонiй площi, задумано дивився на колишнiй Київський колегiум, а нинi фiлiал бiблiотеки Академiї наук УРСР.

— А… що таке? Що сталося? — розгублено обернувсь я до Чака, який сидiв поряд зi мною на лавочцi,

— Пробач… — нiяково усмiхнувся Чак. — Пробач, Стьопо… Але розумiєш, коли я пiдiйшов до них, раптом у мене, майнула думка: "А про що ж я питатиму?…" "Скоморох… один iз сiм десяти, яких…" Хто такi скоморохи? Це мандрiвнi актори, лице дiї, якi пiднiмали на глум будь-кого, не зважаючи нi на силу, нi на владу. Не лише вельможi, а й царi боялися їхнього слова. Не раз забороняли скоморошество указами своїми. Бродили ско морохи великими ватагами, по сiмдесят i бiльше. "Один iз сiм десяти, яких…" I раптом я збагнув. Та оте ж «яких» свiдчить, що доля сiмдесяти вирiшувалась, мабуть, чиєюсь владою, волею чиєюсь. Значить, отi сiмдесят були, певно, покаранi абощо. Отже, треба шукати в iсторiї, коли сiмдесят скоморохiв… Менi все раптом стало ясно… I я… пробач… — Вiн знову нiяково усмiхнувсь i винувато схилив голову.

Було дивно бачити цього старого поважного чоловiка таким безпомiчно винним. Але я раптом зрозумiв його. Звичайно, це було так спокусливо поговорити з самим Григорiєм Сковородою. Та, мабуть, i я не наважився б звертатися до нього з питанням, на яке я вже сам знаю вiдповiдь.

— Вiн був такий уважливий до людей, — зiтхнув Чак.- 3 кожним зустрiчним, з кожним подорожнiм балакав завжди, розпитував. Хiба я змiг би щось йому брехати, вигадувати… А правди ж не скажеш… — Авжеж, погодивсь я.