Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Загадка старого клоуна

— Ну, Стьопо, бiжи додому, а я переодягнусь i — в бiблiотеку. Шукати, в якому заколотi чи повстаннi мiг брати участь наш скоморох Терешко Губа…

РОЗДIЛ XVII

Пригода на тролейбуснiй зупинцi. — Молодець!… - Меблi. — Я говорю по телефону з дiдом Грицьком. — Двi двiйки, але я радiю.

— Даремно ти не прийшов у Парк Примакова. Ми так пограли гарно. Весело так було! Не тiльки Монькiн, Дмитруха був i Сурен. Даремно! — У Тусиному голосi звучав щирий жаль.

Я думав, що вона образилась, а вона… У неї була дуже гарна вдача. Вона нiколи не тримала нi на кого зла. Дуже була добра i зичлива. Мiй дiд Грицько любив повторювати, що найцiннiша людська риса — це доброта. Людина може мати всi гарнi людськi риси, але якщо вона недобра, то всi її чесноти нi до чого. Тiльки доброта робить людину людиною. Дмитруха, значить, був. Менi чогось зробилось прикро. Щось боляче кольнуло мене. Сьогоднi вранцi сталася пригода. Iгор Дмитруха живе теж десь бiля Печорського моста. Ми з ним часто зранку зустрiчаємося на тролейбуснiй зупинцi i їдемо iнодi навiть одним тролейбусом. Але вдаємо, нiби не помiчаємо один одного. От i сьогоднi… Вранцi, у години «пiк», людей завжди де багато, набивається у тролейбус, як тих оселедцiв у бочку. I сiдають усi неквапливо, штовхаються, щоб не лишитися, бо ж усi поспiшають.

Дiтям, iнвалiдам i пенсiонерам дозволяється сiдати з передньої площадки. Пiдiйшов тролейбус.

Штовхаючись, полiзли спершу пенсiонери, потiм ми — я, Iгор i якась дiвчинка з п'ятого класу нашої школи (навiть не знаю, як її звати).

— Ой! Черевик!… Ой!…- раптом, мало не плачучи, тихо пропищала дiвчинка. Вона стояла па другiй приступцi, ми з Iгорем нижче, на першiй.

Я обернувся, висунув голову i побачив: на асфальтi, пiд переднiм колесом тролейбуса, лежав її черевик — новий, голубенький з бiлим. У штовханинi, поспiшаючи, дiвчинка загубила його.

— Пiднiмайтесь, пiднiмайтесь! Зачиняю дверi! — гукнув уже водiй. Ще мить, — тролейбус рушить, i вiд черевика лишиться тiльки спогад. I тут Iгор Дмитруха раптом нагнувся, перехилився вниз, тримаючись однiєю рукою за край дверей, ловко пiдхопив черевик з-пiд колеса i, випроставшись, подав його дiвчинцi. I в той же час дверi зачинились.

— С-спасибi! — тремтячими губами ледь чутно прошепотiла дiвчинка.

Все вiдбулося так блискавично, дорослi стояли одвернувшись, нiхто, крiм мене й дiвчинки, нiчого не бачив.

Iгор був блiдий, аж прозорий. Тiльки тепер вiн, мабуть, зрозумiв, що ризикував життям.

А я… я заздрив йому. Шалено, дико, несамовито заздрив. Я ж стояв поруч з ним. Я, я ж мiг це зробити. Я, а не вiв. Але було вже пiзно. Це зробив вiн. Чесно кажучи, менi навiть на думку не спало, що це можна зробити. А вiн зробив.

Ех! Я ж так мрiяв усе життя зробити щось героїчне! А тут була можливiсть, i я не зробив. Як менi було досадної

Коли ми вийшли бiля школи, п'ятикласниця так побiгла вiд нас, наче боялася, що ми її битимемо. Але Iгор не сказав їй нi слова. А я… Не мiг же нiяк не прореагувати. Дiд Грицько завжди вчив мене, що треба бути благородним. Навiть з ворогом..

— Молодець! — сказав я Iгорю, Iгорю, який доводив мене до слiз, якому я у безсилiй злобi часто (що там грiха таїти) не завжди бажав щастя i здоров'я. — Та! — махнув вiн рукою, але видно було, що йому приємно.

Я думав, що вiн одразу почне розказувати, хвалитися, закликаючи мене у свiдки. Але нi. Вiн нiкому не сказав нi слова. I це ще бiльше пiднесло його в моїх очах.

А тут iще, виявляється, вiн i в Парку Примакова був. З Суреном. I було весело…

Яке ж то недобре, погане почуття — заздрiсть! Гнiтюче, кисле, гiрше за найзеленiше яблуко. Сам собi противний стаєш. I немилий тобi весь свiт, раз ти в ньому такий нещасний.

От коли б менi весел-зiлля! От коли я ту смiх-траву оберемка ми їв би!

I знову в уявi моїй раптом виникла руда Гафiйка Остапчук iз сьомого класу.

Осяяна сонцем, вона стояла коло льоху i, приклавши козирком долоню до очей, дивилася на мене. I знову я вiдчув себе в чомусь винним…

I, може, саме Гафiйка вивела мене з того «нещасного» стану. Я згадав рiдне село, батькiв i почав думати про iнше. Iнше — це меблi.

Сьогоднi у нас вдоїла велика подiя. Ми нарештi купили i сьогоднi нам привезуть меблi! Тато вiдпросився з роботи. Мама взяла вiдгул.

Сьогоднi привезуть. Може, вже й привезли. Сказано — у першiй половинi дня. Ще здалеку я побачив — привезли!

Бiля пiд'їзду стояла велика вантажна машина-фургон з написом «Меблi», i навкруг неї валялися розбитi ящики й бiлi, як снiг, шматки поролону. А вантажники з скреготом «розшивали» (так це в них називається) все новi ящики, i з них, мов свiжi каштани з шпичастої оболонки, з'являлися на свiт лискучi темно-коричневi шафи. На мене нiхто й уваги не звернув.

Попередня
-= 64 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!