Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Загадка старого клоуна

Подивився на нього пильно Терешко Губа i враз махнув рукою: — Ех!… Не варт, може, свого скоморошого покону рушити, та день же сьогоднi такий…

Полiз вiн за пазуху, дiстав шкiряну торбинку, розв'язав, подав Минулi. — Що це? — звiв на нього очi Минула Гончар.

— Не бiйсь. Не отрута. Весел-зiлля це, смiх-трава. Пожуй лишень, побачиш. Одну травинку бери, бiльше не треба.

Узяв Минула з торбинки суху травинку, пiднiс до рота, пожував. I на очах перемiнився враз — наче засвiтився весь iзсередини.

Одкинув назад голову й зареготав, весело, розкотисто, на повнi груди: — Ха-ха-ха-ха-ха! А вже iншi руки тягнуть: — Ану дай! — Дай покуштувать! I менi, Терешко! — I менi! — Менi теж! Розгубився Терешко. Та хiба стане сили вiдмовити людям, коли так просять? Ще й у такий день! I за хвилину вже реготав, заливався навколо Терешка увесь натовп.

Першi хвилини ще було нiчого. Ну, смiються люди, то й добре. Князя прогнали. Весело.

Я й сам мимохiть усмiхався. Коли бачиш, як люди смiються, завжди чогось самому всмiхатися хочеться, навiть якщо й не знаєш, чого вони смiються. Та раптом хтось вигукнув:

— Веселощi Русi є пити! А давайте ж сюди хмiль-зiлля, меди наливай!

I де не взялися бочки з медом хмiльним. I захлюпало у келихах довкруж. I тут уже щось страшне почалося.

Коли люди смiються зрозумiло з чого — це нормально. Коли ж смiються без усякої видимої причини, тiльки вiд хмелю дурного — це жахливо.

Он смiється худий, знеможений, мабуть, чимось хворий чоловiк. Чого?

А он старий, немiчний дiд смiється. Чи до смiху йому зараз? Чи тому хлопчиковi горбатенькому, що смiється, аж захлинається, i сльози течуть по його замурзаних запалих щоках.

А Минула Гончар… У нього ж сина вбили. Щойно ж говорив. А сам смiється, аж заходиться… Це було страшно! Я подивився на Чака. Обличчя в Чака було страдницьке. Глянув на Єлисея Петровича, той одвернувся.

В цей час у князiвський палац убiг розгублений парубок у латанiй сорочинi.

— Ой! Там Всеслава полоцького з порубу звiльнили, хочуть його київським князем проголосити. А навiщо вiн нам?

Парубок iще щось кричав, але його нiхто не слухав. Усi, регочучи, кинулися на княжий двiр, де якiсь мужi вигукували: — Князю Всеславу слава! Слава! Слава! — Iди князювати i правити нами! — Київський стiл вiльний! Тебе чекає! - Iди, Всеславе, князювати! — Слава Всеславу! Слава! I почали виспiвувати, регочучи й пританцьовуючи: — Слава, слава, слава, слава! Мати хочемо Всеслава!…

I лише окремi люди, отой парубок у латанiй сорочинi i ще якiсь, вигукували:

— Людiе! Схаменiться! Пощо нам той Всеслав?! Чи на те Iзяслава прогнали, аби на шию собi Всеслава посадити?! Схаменiться! Людiє! Але на них нiхто не звертав уваги.

У тому натовпi я побачив раптом скомороха Терешка Губу. Вiн стояв i озирався на всi боки. Його завжди усмiхнене обличчя виглядало якось дивно i неприродно — вiн дивився навколо розпачливо й винувато.

Якiсь меткi люди швиденько розтягали з палацу добро — хутра, скринi, золоте й срiбне начиння, коштовностi…

Он хтось тягне пробошки — м'яке взуття з цiлого шматка шкiри, вишиване, рiзнрколiрне. Оберемок отих пробошок несе перед собою. Вони в нього падають на землю, але вiн i не помiчає. Свiту бiлого за тим оберемком не бачить.

Iнший зiгнувся у три погибелi, здоровенне сiдло на собi тягне. Мабуть, у нього й коня нема, а сiдло вхопив.

А там двоє, вириваючи один в одного, на шмаття роздирають золотом шитi жiночi шати.

Якийсь ломига, ухопивши пiд обидвi руки двоє барил з благовонiями (вони йому треба!), через натовп суне. З розгону наступив кованим чоботом на босу ногу отому маленькому горбатенькому хлопчику. Хлопчик скорчився од болю на землi, обома руками за ногу свою закривавлену вхопився, кров юшить, сльози з очей течуть, а ломига регоче… I вже iнший ломига з реготом на нього суне, от-от зовсiм роздавить.

Не, витримав я, кинувся до хлопчика, просто з-пiд нiг вихопив його.

I шаленiючий натовп став рухатися передi мною все швидше, швидше, швидше (наче ота прискорена зйомка в кiно), закрутилося все у чорний смерч i… Останнє, що я подумав, було: "Так от чого не видавали людям секрет смiх-трави тi, хто його знав!…"

… Хряснули дверцята таксi на зупинцi. Я помiтив зелену бороду Єлисея Петровича у вiдчиненому вiкнi машини. Вiн усмiхнувся невесело i помахав нам рукою — таксi вiд'їхало. Вперше вiн залишав нас отак звичайно, буденно.

Ми сидiли з Чаком на лавi бiля пам'ятника Григорiю Сковородi на Подолi. Чак зiтхнув.

Я подивився на нього. Вiн сидiв згорблений i похмурий. Потiм вiн звiв на мене очi. I вираз їх був схожий на вираз очей Терешка Губи, коли той дивився на шаленiючий натовп, — розгублено-винуватий. — Невже справдi вiд отiєї смiх-трави так невдало закiнчилося повстання? — спитав я. Чак знову зiтхнув:

Попередня
-= 69 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!